Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда
Я поклялась сама собі – не підведу! Нарешті можна перевести дух – дитина жива, дихає, дивиться мені в очі. Я навіть не пручалась, коли Трейсі забрала його зважити, хоч ревно спостерігала, як на пластиковому візочку черговий лікар (ще один!) важить (3.400!), обтирає, перевіряє реакцію. Усе обійшлося. Раптом на тому ж візочку біля мого ліжка маленьке рідне тільце й кудлата голівка почали здригатись в конвульсіях – ні звуку, ні крику, тільки якесь натужне хапання повітря… І голос Трейсі, наче крізь густий туман: «Ой, як мені це не подобається, зовсім не подобається…»
І ось вже бригада з реанімаційного відділення ввалюється в палату, починає тикати Нестора пальцями, якимись приладами, просить: «Ну закричи, маля, закричи…» Сторожко зиркають на мене з-понад своїх пов’язок… Трейсі ввігнала в руку шприц із заспокійливим, щоб попередити істерику, й одразу ж узялася пояснювати: дитину треба забрати, штучне дихання, це дуже професійна команда…
Істерика таки почалась, коли пластиковий візочок зник за дверима, я примусила Руслана поклястися, що він ні на мить не відійде від дитини, куди б її не повезли… Тільки так, мені здавалось, можна врятувати нове життя – коли хтось із нас не відступить від нього ні на крок… Руслан рвонув за Нестором, а в моєму житті почалась та найчорніша година, коли я не знала, чи ще побачу колись живою свою щойно народжену дитину… Час тягнувся, мов дьоготь, більшого жаху я до того не знала: чи дихає Нестор і де в нетрях цього гігантського вулика перебуває, я не могла уявити.
Єдина Трейсі не втекла в ту годину, сиділа біля ліжка, тримала мене за руку, втішала й деякі з її слів навіть прослизнули крізь біль і жах: «І мій син пройшов через реанімацію, зараз йому одинадцять років, і твого врятують – це просто випробування, і його треба пройти…» На якусь мить моя заніміла душа перенеслась у той день, коли й Нестору стане одинадцять…
Та перша година тягнулась вічністю, аж доки не обірвалась поверненням Руслана – ДИТИНА ЖИВА! Відчинились двері, ввалилась гротескна баберія (вона виявилася психологом лікарні) і повісила на бильце ліжка фотографію. Дорогоціннішого фото в моєму житті не було: маленький Нестор, обплутаний дротами, шлангами, голки стирчали з його рук і живота, з ротика – трубка, на голові шолом – прибулець прибульцем. Очка намазані чимось, наче стікають сльози.
У реанімаційну Руслана одразу ж не пустили, але він, як і обіцяв, просидів ту годину в найближчій до Нестора точці, під дверима, і жоден лікар не міг його звідти зрушити. Поклявся ж. Щойно всі дроти, голки й апарати під’єднали – навіженого батька таки пустили всередину, пересвідчитись, що дитина живе.
Наступних п’ять годин я спиналася на ноги. Трейсі пояснила політику лікарні – доки не станеш на ноги, до дитини не потрапиш. Благання ні до чого не привели. Отже, усі мої зусилля сконцентрувались на одному – зіп’ястись на ноги. Обдурити систему. Прорватись до Нестора. Відшукати його й бути поруч.
І от Руслан уже котить мене на візку крізь двері й коридори туди, де я повинна бути. Реанімація новонароджених… Дух лабораторності, сирени і блималки, які починають голосно вити, коли життєві показники одного з нещасних немовлят падають. Гнітила атмосфера безвиході і приреченості – тільки згодом я зрозуміла чому.
Госпіталь Джона Гопкінса стоїть у центрі міста, з одного боку – історичний центр, з іншого – одне з найбільших в усій Америці негритянське гетто. Що таке гетто великих міст Америки – треба побачити й відчути. Хоча б для того, щоб зрозуміти, як від Людини могла відділитись людиноподібна мавпа мільйони років тому… Великий демократ Кеннеді у шістдесятих роках минулого століття надав афро-американцям особливі свободи, тим самим загубивши життя великих міст країни. Шляхетний намір і відчуття провини за рабовласницьке минуле дали зворотний ефект. Дармові гроші, тобто соціальні гарантії, трансформувались в огидні явища. Афро-американці окупували міста, поступово витіснивши білих американців у передмістя. З легкої руки Кеннеді за державні кошти споруджувались численні житлові комплекси для бідних у містах, так звані проджекти. Невдовзі всі вони перейшли у володіння чорних, бо ті вважали відтворенням історичної справедливості отримати від держави майже дармове житло.
Отже, білі працювали, жили в передмістях, чорні – захопили міста, розмножувались і за це отримували соціальну допомогу – шістсот доларів на місяць допомоги зростали в кілька разів з появою кожної дитини. Усі «велферні» гроші йшли на наркотики для батьків, їхні ж діти з гетто виростали дикими, хворими й відсталими. Так (за іронією долі!) держава стала головним спонсором наркомафії й криміналу в міських гетто.
Ще одним наслідком такої спроби відновлення історичної справедливості було й те, що наркозалежні підлітки з гетто вже в тринадцять – чотирнадцять років мали своїх дітей. Ці нещасні недоношені створіння й опинялись у реанімації лікарні Джона Гопкінса, до якої ми потрапили… Під ковпаками, обплутані дротами і обставлені моніторами, куди не кинь оком лежали чорні немовлята – зморщені, облущені, розміру новонароджених кошенят. По трубках до них текли антибіотики, рідко коли хто з них рухав своїми крихітними ручками чи ніжками. Жодного разу я не чула, щоб хтось із них подав голос… Ніхто до них не підходив, крім медсестер чи лікарів… Пізніше ми дізнались, що майже всі чорні немовлята покинуті, більше того – на них випробовують ліки… Мало хто з них покидав ту реанімацію.
От у такому місці смутку, місці експерименту над людськими створіннями, пронизаному байдужістю і приреченістю, ми знайшли нашу дитину через п’ять годин після народження. Наше маля так само під’єднане до всіх можливих моніторів, з трубками і шлангами з рота, носа й живота, з проколотими голками руками й ногами. Праворуч, у пластиковому інкубаторі лежала крихітна Лілі, не більше кілограма; з другого боку – Мелані, така ж чорна дівчинка, що з’явилась на світ у п’ять з половиною місяців…
Ми були єдиними батьками і в той і в наступні дні в реанімації, яка більше нагадувала піддослідну станцію. Заяложені м’які іграшки понуро сиділи під ковпаками, що мали імітувати
