Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда
Того року вступні іспити до Художнього інституту починались з історії КПРС і твору. Перший же іспит Остап склав з бойовим запалом: з таким переконанням розповідав про Троцького, що викладач, старий політрук, аж пустив сльозу. Він не зміг не поставити п’ятірку такому блискучому абітурієнтові, хоч і мав у кишені дуже конкретний список, кому п’ятірки ставити не треба. Політрук довго тиснув йому руку і зі сльозою в оці нарешті промовив: «Якби всі так знали історію партії, то ми б швидко комунізм побудували…»
І перший, і другий іспит – твір про Грибоєдова – Остап здав на п’ятірки. Зі спеціальності він отримав дві четвірки і трійку – ті оцінки, які насправді заслужив. Сухенко дотримав свого слова.
У результаті за прохідним балом на факультет скульптури зарахували вісьмох. Остап був дев’ятим і, відповідно, пролетів. Усім було відомо, що шестеро з восьми на скульптуру потрапили не просто так. Ще вступив один хлопець з колгоспу й один із заводу, від робітників – так створювалась картина соціальної справедливості. Навіть той, хто вступив від робітників, теж був трохи «блатним» – директор його заводу щонеділі ходив на полювання з ректором Художнього інституту.
Коли Остап дізнався про результати іспитів, навіть не подумав про чергову поразку. Він знав, що треба щось робити, але не знав, що саме. В той час у дідівському будинку на вулиці Калиновій квартирував довгов’язий, патлатий Сашко з Ічні. Оскільки сім’ї не було особливого діла, чи вступив Остап кудись, чи ні, старший син вирішив порадитись із квартирантом. За пляшкою горілки Сашко з Ічні до самого ранку навчав Остапа, як треба діяти й відстоювати свої права в цьому жорстокому світі.
Найперше Сашко витяг із шухляди засмальцьовану копію статті про Остапа у «Вечірньому Києві», що її таки написав дядечко з метро – про самородка з народу, про сім’ю, де ніхто ніколи не мав справи з мистецтвом, у цього ж – проявився талант невідомо з яких глибин. Сашко дав газету Остапові в руки і підсумував, що цей газетний аркуш – його основний інструмент, а також і єдиний шанс. Тоді він склав список, куди завтра треба йти зі статтею, і пояснив, як добиватись додаткового місця.
Наступного ранку Остап розпочав свої походи за додатковим місцем. З газети «Труд» його відправили до Профспілок, розміщених у сусідньому будинку на проспекті Перемоги. Із Профспілок його відрядили до Міністерства культури. З Міністерства культури – у приймальну комісію Художнього інституту. Скрізь, де з’являвся, Остап показував статтю, розказував свою історію, питав поради і запитував, чи можна взагалі людині вступити до цього інституту, якщо в неї немає контактів. Скрізь Остапа вислуховували, хитали головою і відсилали далі.
Уже під кінець робочого тижня хлопця знову відправили назад до Профспілок. Якась жіночка завела його в просторий кабінет із лакованими столами. Остап відтренованим жестом поклав газету на стіл і вже вкотре почав розповідати про свій двобій за вищу освіту. Батьки, мовляв, п’ють, брат – наркоман (для красного слівця Остап трохи перегинав палку), він шукає справедливості й шансу. Уся пристрасна промова про класову нерівність і тяжке життя пролетаріату лунала на тлі червоних прапорів і портретів вождів – ішов ще застійний 1987 рік. Жіночка з високою, як Львівський замок, зачіскою уважно його вислухала, співчутливо похитала головою, і, очевидно, прокинулось у неї якесь материнське почуття. Вона зняла трубку і набрала номер замміністра освіти.
– …знаєте, тут в мене сидить хлопець, про нього газети пишуть… пробивається в Художній інститут… по балах проходить… Може, зробимо для нього одне додаткове місце? Давайте станемо йому хрещеними батьками, га?
На другому кінці дроту замміністра відповів:
– А це не той, часом, що до мене в приймальню приходив? З газеткою? Той? Настирний такий… Ну, спробуймо написати листа в Москву, може, виділять додаткові місця… На весь інститут.
Після тої, як з’ясувалося пізніше, переломної для всього його майбутнього розмови Остап ще кілька разів пробував дзвонити до приймальної комісії, але нічого не зміг добитись. Він засумував і впав у глибоку апатію, майже щодня пив горілку з квартирантом з Ічні й вів безкінечні розмови про несправедливість цього світу…
Через десять днів у поштовій скриньці по вулиці Калиновій Остап знайшов тоненького, погано заклеєного листа з печаткою Міністерства освіти. Тремтячими руками він відкрив конверт, де повідомлялось, що на Художній інститут виділено 20 додаткових місць, одне з них – на факультет скульптури, і такого-то абітурієнта з вулиці Калинової зараховано. У той же день Остап звільнився з моргу.
За два дні святкували день народження брата, і Остап вирішив оголосити радісну новину. За столом, коли батьки за вже майже щоденною традицією добре підпили, Остап оголосив, що поступив до Художнього інституту на факультет скульптури. Від здивування рідні ледве що не попадали зі стільців. Весь попередній рік вони товкмачили синові, що це за інститут такий, мовляв, що це за професія, ніколи ти туди не потрапиш. А він узяв і вступив, ще й почувається переможцем. Майбутній скульптор, біс його знає, що воно означає…
Перший місяць навчання в омріяному вузі Остап від перенапруги ходив худий як тінь, але щасливий. Пізніше все вирівнялось, і студент-першокурсник відчув себе як риба у воді. Поступово йому й справді почав відкриватись широкий світ, а в житті з’явились незвичайні, цікаві й неординарні люди. Від них він навчився спостерігати й робити правильний вибір, відкривати нове й черпати силу з давно забутого.
Відтоді й до сьогодні Остап вірить у шанс. Що цей самий шанс випадає не тільки тоді, коли він тобі дається, а його ще треба відчути і використати. Навіть коли шанс здається дуже примарним. Назавжди визначальною для Остапа залишилась підтримка квартиранта Сашка з Ічні, який невдовзі зник кудись і ніколи вже більше не з’являвся на горизонті. Підтримка, якої він не знаходив у сім’ї, з’явилась з іншого боку, від зовсім чужої й випадкової людини.
Одна розмова з Сашком після провалених
