Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда
Лин зникла з горизонту дуже швидко, залишилась одна Крістіна, хоча до неї приїхала з Мадрида сестра-художниця. Їм обом тепер довелось вислуховувати мої тиради-нарікання на несправедливість світу і людську бездарність… Справи на Робінзоні йшли дедалі гірше. Місяць минав за місяцем, ми з Русланом працювали щодня понад силу, а кінця-краю видно не було…
Будинок виявився зачарованим. Інспектор – низькорослий латинос містер Сантана – настирно вимагав хабарів. Він нічого не отримав, бо це було б аж надто гнітюче: не для того ж працюємо в Америці, щоб давати хабарі… Життя від такої принциповості тільки ускладнювалось: робітники відмовлялись працювати або халтурили, електрики й сантехніки дурили й викручували жили, інженер робив помилки в кресленнях. У мене почалась хронічна алергія, в Руслана – гастрит, минала осінь, а ми по горло загрузли в проекті, який мав би бути найлегшим з усіх…
Десь під час епопеї з вулицею Робінзона ми дізнались, що зроблені Русланом минулого року ілюстрації й моя дитяча книжка, які зависли в одному з київських видавництв, вийшли друком. Та не зовсім так, як би цього хотілося, тобто зовсім під іншими іменами (та про це – в історії «…про інтелектуальну власність»). Тоді вже нас обох накрила депресія, однак ми вперто дописали деякі нові казки, домалювали нові, набагато кращі ілюстрації й запланували видати влітку ще дві книжки, поки не вкрадені спритними київськими видавцями.
Тим часом вулиця Робінзона перетворилася на суцільний жах, без кінця і краю. Півроку ми почувалися дітьми підземелля, але нічого вдіяти не могли, бо прийняли у свій бізнес партнерку, яка тепер висіла на нашій шиї гранітною брилою. Десь у той осінній період окреслився урок другий із відомого кінофільму: «Все люди – такие козлы». Хоч стовідсотково я в це так і не повірила…
На додачу до всіх неприємностей пішов і не повернувся один із котів – прототип з дитячої книжки, чим дуже нас засмутив. Але залишився другий (адже один краще, ніж жодного…).
І от сьогодні, 24 грудня 2002 року, я нарешті отримала заповітний папірець від низькорослого латиноса містера Сантани про пройдену останню інспекцію на вулиці Робінзона. Мабуть, не варто повторювати, що за останніх півроку він перетворився на мого персонального ворога з його безкінечними тупими вимогами. Але цього разу він з’явився на диво вчасно, ні до чого не присікався, ходити й дивитись відмовився і всівся на диван, вчепившись у свій портфель.
Тільки тоді я вперше за півроку нашого знайомства помітила, що в Сантани серйозна задишка і досить огрядне пивне пузо, яке завдає йому багато клопоту. Виписуючи мені довгожданого папірця, який означав завершення такого нещасливого бізнесового проекту і свободу від уже ненависного партнерства, містер Сантана взявся виливати мені душу. Чи то передсвятковий настрій його розчулив, чи таке неіснуюче в американському житті й лексиконі поняття, як совість, проявилось – невідомо. Сантана ледь не плакав: який він, мовляв, самотній, і всім від нього потрібен тільки папірець, ніхто, мов, про нього не дбає, і сім’я його покинула, і тупа в нього робота, і намарно страчене життя…
Майже упиваючись віднайденою свободою, міцно затиснувши в руці рожевого папірця, я стояла і дивилась на товстопузого латиноамериканця, який мені псував життя впродовж останніх півроку. Що робити? Сантана був таким само іммігрантом, як і ми, і його душа потребувала співчуття й розуміння, людяного ставлення і доброго слова…
У результаті я згадала, що сьогодні таки свято, і це переломило моє власне ставлення до дійсності. Довелось відповісти Сантані щось дуже гарне про його роботу і про його персону. Інспектор прояснів, довго дякував, розбалакував про душевних слов’ян, а тоді пішов морочити голову комусь іншому, а може, просто пити пиво. Я ж, міцно стиснувши рожевий папірець, що гарантував свободу, з радістю покинула вулицю Робінзона, сподіваючись ніколи більше туди не повертатись.
Отже, сьогодні вималювався третій урок: «Ставитись до людей по-людськи – не набагато складніше, ніж по-свинячому».
І от я сиджу за своїм письмовим столом, дивлюсь на фотографії коханих людей та на довгожданий папірець інспектора Сантани і згадую минулий рік: зробили експеримент з бізнесом – отримали неприємний досвід, який, однак, приніс прибуток; довіряли людям – люди обманювали; друзі втрачались – інші знаходились; наплатились медичних рахунків, але залишились живі; створили нову компанію – розпустили компанію; з’їздили на Дикий захід і до океану – провели півроку, як діти підземелля на вулиці Робінзона. Під кінець – ненависний інспектор-монстр перетворився на нещасного іммігранта…
Просто ще один рік… Залишається тільки додати: «Бай-бай, 2002!»
Яким буде наступний?
P.S. Уже через кілька тижнів після Нового року ми стали чекати Нестора, який і народився в наступному, 2003-му, одному з найпам’ятніших за все життя. Але про це – далі…
Як Нестор прийшов у цей світБезокрай чужини…
Василь СтусЛюди кажуть – забудеться. А мені здавалось – хіба може таке забутись? Хіба може стертись із пам’яті ота незабутня мить, коли мій син подивився мені в очі вперше моїми ж (чи Руслановими?) безмежно рідними очима і наче мовив: «Ну от, я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи…»
Чи зможу я забути, коли його у двадцятихвилинному віці обступила безлика реанімаційна бригада, а тоді у пластиковій таці повезла у
