В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон

– Будь ласка, Ізабелло. Випийте чаю. Вам поліпшає.

Жінка з відсутнім поглядом відсьорбнула чаю.

– Ось так, із капкою меду смакує найбільше, – додав Вальс.

Ізабелла відпила ще трохи.

– Мушу зізнатися, Ізабелло, – промовив Вальс, – я вами захоплююся. Небагато знайдеться людей, яким вистачить мужності й рішучості, щоб захищати цього бідолаху Мартіна… бідолаху, якого всі кинули й зрадили. Всі, окрім вас.

Ізабелла неспокійно глянула на годинник над барною стійкою. Була десята тридцять п’ять. Кількома ковтками вона допила свій чай.

– Мабуть, Мартін вам дуже дорогий, – мовив Вальс. – Іноді я себе запитую: якби ви пізнали мене краще, якби дізналися, який я насправді, чи зміг би я з часом стати вам таким самим дорогим, як і він?

– Ви огидні мені, Вальс. Ви і всі такі покидьки, як ви.

– Я знаю це, Ізабелло. Але саме такі покидьки, як я, завжди біля керма в цій країні, а такі люди, як ви, завжди лишаються на узбіччі. І неважливо, котра зі сторін приходить до влади.

– Цього разу так не буде. Цього разу ваше начальство дізнається, що ви чините.

– А чому ви гадаєте, що їм не байдуже? Чи що вони не чинять те саме, що і я, а то й більше? Я лише любитель проти них.

Вальс усміхнувся і вийняв із кишені піджака складений удвоє аркуш паперу.

– Ізабелло, я хочу, щоб ви знали, що я не такий, як ви про мене думаєте. Щоб довести це – ось наказ про звільнення Давида Мартіна, датований завтрашнім днем.

Вальс показав документ жінці. Ізабелла недовірливо його переглянула. Раптом пан комендант дістав ручку й підписав наказ.

– Ось і все. Формально Давид Мартін – вільна людина. Завдяки вам, Ізабелло. Завдяки вам…

Ізабелла поглянула на нього немовби скляними очима. Вальс помітив, що зіниці її поступово розширюються, а шкіра над верхньою губою вкривається краплинами поту.

– З вами все гаразд? Ви зблідли…

Жінка підвелася й, поточившись, ухопилася за стілець.

– Вам зле, Ізабелло? Мені вас провести?

Ізабелла відступила на кілька кроків, а потім рушила до виходу, зіштовхнувшись по дорозі з офіціантом. Вальс лишився сидіти за столиком, попиваючи свій ромашковий чай, доки годинник не показав за чверть одинадцяту. Тоді комендант підвівся й, лишивши на столі кілька монет, не кваплячись попрямував до виходу. Машина чекала його на тротуарі, шофер тримав дверцята відчиненими.

– Куди накажете їхати? Додому чи до замку?

– Додому, але спершу заїдемо в Пуебло-Нуево, на стару фабрику Вілардель, – наказав комендант.

Дорогою до обіцяного скарбу Маурісіо Вальс, майбутня гордість іспанської літератури, споглядав темні порожні вулиці тої триклятої Барселони, яку він так ненавидів, і оплакував Ізабеллу, а також те, чого ніколи вже не станеться.

19

Коли Сальґадо пробудився від свого забуття, перше, що він побачив, – це чиюсь нерухому постать, яка завмерла в ногах його ліжка й пильно на нього дивилася. Грабіжник відчув напад паніки, і на мить йому здалося, що він досі в катівні в підземеллі. Із коридору долинуло блимаве світло каганця й окреслило знайомі риси.

– Ферміне, то ти? – запитав Сальґадо.

Постать, що ховалася в тіні, кивнула, і грабіжник полегшено зітхнув.

– У мене в роті все пересохло. Лишилося ще трохи води?

Фермін поволі наблизився. У руці він тримав клапоть тканини і скляну пляшечку.

Сальґадо побачив, як його однокамерник вилив рідину з флакона на ганчірку.

– Що це таке, Ферміне?

Той не відповів. Із відсутнім виразом на обличчі він схилився над Сальґадо й зазирнув йому в очі.

– Ферміне, не…

Більше грабіжник не встиг промовити ані звуку: Фермін затулив йому рот і ніс шматиною і тримав так, міцно притискаючи голову до ліжка. Сальґадо, зібравши всі свої останні сили, відчайдушно пручався. Фермін, однак, далі притискав шматину до його обличчя. Сальґадо нажахано глянув на нього, а потім, через кілька секунд, знепритомнів. Фермін не поспішав відпускати його, порахував до п’яти й тільки тоді прибрав ганчірку. Він сів на ліжко, спиною до Сальґадо, і зачекав ще кілька хвилин. Потім, згідно з Мартіновими вказівками, підійшов до дверей камери.

– Наглядачу! – гукнув він.

Почулися кроки новачка, що йшов коридором. За Мартіновим планом, тої ночі мав би вартувати Бебо, як і очікувалося, а не цей дурник.

– Що там сталося? – запитав наглядач.

– Сальґадо врізав дуба.

Тюремник труснув головою і з пересердям лайнувся:

– Курва ж його мати! І що тепер?

– Принесіть мішок.

Наглядач став нарікати, проклинаючи свою невдачу.

– Якщо хочете, я можу сам його туди запхнути, начальнику, – запропонував Фермін.

Тюремник кивнув, навіть виявляючи якісь ознаки вдячності.

– Якщо принесете мені мішок зараз, то, поки я буду упаковувати мерця, ви можете повідомити кому треба, і його заберуть від нас іще до півночі.

Наглядач знову кивнув і метнувся по брезентовий мішок. Фермін лишився стояти біля дверей камери. З іншого боку коридору на нього мовчки дивилися Мартін і Санауха.

Десять хвилин по тому наглядач повернувся. Неспроможний приховати нудоту, яку викликав у нього сморід мертвечини, що розкладалася, він тримав мішок за сам краєчок. Фермін, не чекаючи наказу, відступив у глиб камери. Наглядач відчинив двері й кинув мішок усередину.

– Викликайте грабарів, начальнику, щоб забрали труп до дванадцятої, інакше йому доведеться тут лежати ще цілу добу.

– Ти впевнений, що зможеш сам запхати його в мішок?

– Не турбуйтеся, начальнику, я вже маю досвід.

Тюремник кивнув, однак ще не був переконаний остаточно.

– Може, нам таки пощастить і мерця заберуть, а то його оцупок починає гноїтися, і запах піде такий, що словами не описати…

– А бодай тобі, – лайнувся наглядач і припустився геть.

Ледве почувши, що тюремник дістався кінця коридору, Фермін кинувся знімати одяг із Сальґадо, а потім скинув і свій. Він одягнувся у смердючі лахи грабіжника, а на того натягнув свої. Потім обернув Сальґадо на ліжку боком, лицем до стіни, і накрив його ковдрою, частково затуливши обличчя. Відтак схопив мішок, заліз усередину і вже збирався зав’язати його, коли пригадав дещо.

Фермін похапцем виборсався з мішка, кинувся до стіни й заходився нігтями шкребти між двома каменями, там, де на його очах Сальґадо сховав ключ. Нарешті показався блискучий кінчик. Фермін спробував ухопитися за нього й витягнути, але ключ міцно застряг у стіні й вислизав із пальців.

– Хутчіше, – почувся з іншого боку коридору голос Мартіна.

Фермін учепився нігтями за ключ і шарпнув щосили. Ніготь підмізинного пальця відірвався, і на кілька секунд в’язня осліпив спалах болю. Ледве стримавши крик, він кинувся смоктати палець. Фермінів рот сповнився