В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон

– Що ж, тоді варто спробувати.

Фермін не подужав навіть першої затяжки. Мартін забрав із його пальців цигарку й узявся плескати товариша по спині, коли той зайшовся кашлем, таким сильним, ще ледве не вихаркав рештки першого причастя.

– Не розумію, як таке можна брати до рота. Смердить, наче горіла псятина.

– Найкраще куриво, яке можна тут роздобути. Подейкують, що його роблять із недокурків, які збирають у проходах арени «Монументаль».

– Майте на увазі, що особисто в мене цей запашний букет асоціюється радше з громадською вбиральнею.

– Дихайте глибше, Ферміне. Поліпшало трохи?

Фермін кивнув.

– Може, ви б розповіли мені щось про цей цвинтар, щоб я підкинув якихось недоїдків у корито цій високопоставленій свині? Не обов’язково правду. Згодиться будь-яка нісенітниця.

Мартін усміхнувся, випустивши з рота кілька клубків смердючого диму.

– Як там справи у вашого товариша по камері, захисника бідних і знедолених?

– Сальґадо? Ось послухайте-но, живе собі чоловік на світі, доживає певного віку й починає гадати, що в цьому цирку, який називається життям, бачив усе і його вже нічим не здивуєш. Ба ні. Посеред ночі, коли здавалося, що Сальґадо вже простягнув ноги, я почув, як він звівся і підкрався до мого ліжка, наче вампір.

– А схожий трохи, – погодився Мартін.

– Отож, він підкрався і став пильно дивитися на мене. Я удав, ніби сплю, і побачив, що Сальґадо, піймавшись на гачок, прослизнув у куток камери і почав своєю єдиною рукою длубатися в тому, що по-науковому називається ректум або ж відхідниковий канал прямої кишки.

– Що ви кажете?

– Те, що чуєте. Наш славний Сальґадо, оклигавши від нещодавнього сеансу середньовічних тортур, ледве зіп’явшись на ноги, відразу ж вирішив відзначити цю знаменну подію дослідженням того стражденного закутка людської анатомії, якому природа відмовила в доступі до сонячного світла. Я не йняв віри своїм очам і не наважувався навіть дихнути. Близько хвилини Сальґадо, запхавши всередину два чи три пальці – ті, що йому лишилися – розшукував філософський камінь або дуже глибоко захований геморой. Пошуки супроводжувалися притлумленими стогонами, відтворити які я не беруся.

– Ви мене ошелешили, – промовив Мартін.

– Тоді краще присядьте, щоб послухати, чим усе закінчилося. Через хвилину чи дві копіткої дослідницької праці в анальних надрах Сальґадо зітхнув, наче святий Хуан де ла Крус, і сталося диво. Витягнувши пальці зі свого гузна, він видобув звідти щось блискуче. Навіть зі свого дальнього кутка я добре бачив, що то не кавалок лайна.

– А що ж то було?

– Ключ. Не великий дверний, а маленький, яким замикають валізу чи шафку для речей у гімнастичному залі.

– І що далі?

– А далі Сальґадо взяв ключ, поплював на нього й протер, адже, підозрюю, ключик пахнув аж ніяк не трояндами. Потім він підійшов до стіни, ще раз пересвідчився, що я не прокинувся – щоб переконати його в цьому, я навіть голосно схропнув, як щеня сенбернара, – і заховав ключ, засунувши його в щілину між камінням. Після чого замастив схованку чи то грязюкою, чи то, цілком можливо, чимось іншим, роздобутим під час своїх анальних пошуків.

Мартін і Фермін мовчки поглянули один на одного.

– Ви думаєте про те саме, що і я? – запитав Фермін.

Письменник кивнув.

– Як гадаєте, скільки наша невтомна пташка могла заховати в своєму гніздечку жадібності?

– Достатньо, щоб бути переконаним у тому, що ці гроші варті втрачених пальців, рук, яєць і ще бозна-чого і щоб так відчайдушно оберігати таємницю їхнього сховку, – припустив Мартін.

– І що мені тепер робити? Бо я краще проковтну цей ключ або, якщо треба, також запхну його собі в нижній відділ шлунково-кишкового тракту, аби тільки не дозволити, щоб той паршивець, наш пан комендант, наклав свої лапи на скарби Сальґадо і профінансував видання своїх шедеврів у цупкій обкладинці або купив собі крісло в Королівській академії іспанської мови.

– Наразі не робіть нічого, – порадив йому Мартін. – Переконайтеся, що ключ на місці, і чекайте на мої вказівки. Я допрацьовую останні деталі плану вашої втечі.

– Я анітрохи не маю наміру вас образити, сеньйоре Мартін, і неабияк вдячний вам за поради й моральну підтримку, але я важитиму своєю головою і ще, можливо, іншими, також цінними для мене частинами тіла. І зважаючи на те, що, згідно з найпоширенішою версією, ви начебто трохи не при своєму розумі, мене непокоїть думка, що я віддаю своє життя у ваші руки.

– Кому ж вам іще довіритися, якщо не письменникові?

Фермін дивився, як Мартін іде з подвір’я, оповитий хмаринками диму від цигарки, зробленої з недокурків.

– Матінко Божа! – пробурмотів він, звертаючись у нікуди.

13

Моторошний тоталізатор, організований номером сімнадцять, тривав кілька днів. Часом, коли вже здавалося, що Сальґадо ось-ось пуститься духу, він підводився, підповзав до ґрат і горланив, мов несамовитий: «Сучідітивамневитруситизмененігрошаясравнавашуматір», доповнюючи свій клич різними варіаціями, аж доки не втрачав голос і не падав знесилений на підлогу. Фермінові доводилося підіймати його, щоб віднести назад на лежак.

– Тарган віддав кінці, Ферміне? – запитував номер сімнадцять, щойно чув, як Сальґадо валився на свою койку.

Фермін більше не переймався наданням інформації про стан здоров’я свого однокамерника. Якщо той зрештою сконає, увесь блок і так побачить, як охоронці виноситимуть брезентовий мішок.

– Слухай, Сальґадо, якщо зібрався помирати – помирай, а якщо плануєш іще пожити, прошу тебе, поводься тихіше. Бо мені вже в печінках сидять твої сольні концерти з піною на губах, – казав йому Фермін, укриваючи шматком брудного брезенту, який, за відсутності Бебо, видурив в іншого наглядача, розповівши йому навзамін начебто науково підтверджений спосіб звабити дозрілих дівчаток-підлітків, одурманивши їх молочним коктейлем і медовими пряниками.

– Не треба вдавати з себе доброго самаритянина, бо я тебе бачу наскрізь і знаю, що ти нічим не кращий за ту зграю падлоїдів, які закладаються на останні підштаники, що я помру, – відказував Сальґадо, який, очевидно, вирішив поводитися, як сварливий покидьок, аж до кінця.

– Слухай-но, хоч і не личить сперечатися з людиною в її останні чи, принаймні, передостанні хвилини, та знай, що я в тих закладах участі не беру, і якщо мене одного дня таки здолає гріх азарту, ставити на життя людської істоти я не збираюся. Хоча з людською істотою ти маєш стільки ж спільного, як я з трамваєм, – виголосив Фермін.

– Навіть не сподівайся збити мене з пантелику своїм базіканням, – погрозливо відказав Сальґадо. – Мені прекрасно відомо, що ти замислив зі своїм сердечним дружком Мартіном і цією історією про графа Монте-Крісто.

– Не знаю, про що ти, Сальґадо. Поспи краще якусь хвилю. Або навіть і цілий рік