В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
Сьомого дня до барака зайшов чоловік, якого всі називали Армандо й авторитет якого серед місцевих лише зовсім трішки поступався авторитету Господа Бога. Він сів коло хворого, оглянув його рани, підняв пальцями повіки й у розширених зіницях вичитав таємні знання. Старенькі, що доглядали Ферміна, зібралися кружкома за спиною в Армандо, завмерши в шанобливому мовчанні. По якомусь часі чоловік кивнув, наче сам до себе, і вийшов із барака. Двоє юнаків, що чекали на нього коло дверей, пішли за Армандо до лінії прибою, де хвилі лишали на березі морську піну, й уважно вислухали його вказівки. Чоловік провів їх поглядом, але сам зостався, присівши на рештки рибальського баркаса, розбитого штормом і покинутого між узбережжям і чистилищем.
Армандо розкурив коротку сигару, затуляючи її від повіву ранкового вітерцю, і з насолодою затягнувся. Курячи й розмірковуючи, що робити далі, чоловік дістав обривок сторінки «Ванґуардії», який уже кілька днів носив у себе в кишені. Там, серед реклами корсетів і анонсів театральних вистав на проспекті Паралель, виднілося коротеньке повідомлення про втечу з в’язниці Монтжуїк. Текст відзначався сухістю стилю, притаманною новинам, які слово в слово повторюють офіційну інформацію. Редактор дозволив собі одну-єдину вільність, повідомивши наприкінці, що досі ще нікому не вдавалося втекти з цієї неприступної фортеці.
Армандо звів голову й поглянув на гору Монтжуїк, що здіймалася на півдні. Замок із розмитими туманом обрисами башт нависав над Барселоною. Армандо гірко всміхнувся, жаринкою сигари підпалив клаптик газети й дивився, як папір розсипається попелом на вітрі. Преса, як завжди – неначе в цьому весь сенс її існування, – уникає правди. Може, й недарма уникає… У цій новині все тхнуло напівправдою й подробицями, які оминули навмисно. Зокрема, твердження, буцімто нікому не вдавалося втекти з в’язниці Монтжуїк. Хоча в цьому випадку, подумав він, можливо, це й правда, тому що чоловік, якого називали Армандо, був «кимось» тільки в невидимому світі міста бідняків і недоторканих. Інколи, у певні часи і в певних місцях, бути «ніким» почесніше, ніж бути «кимось».
3
Дні тяглися поволі. Раз на день Армандо заходив у барак, щоб поцікавитися, як там хворий, що перебував між життям і смертю. Гарячка, здавалося, пішла на ледь помітний спад, а завдяки лікувальним мазям численні удари, рани й порізи, що вкривали тіло нещасного, начебто почали помалу гоїтися. Більшість часу хворий спав або бурмотів щось нерозбірливе в напівзабутті.
– Житиме? – часом запитував Армандо.
– Він ще не вирішив, – відповідала йому жінка, риси обличчя якої з роками стерлися. Бідолашний хворий гадав, що вона його мати.
Дні перетворювалися на тижні, і незабаром стало зрозуміло, що незнайомця шукати не будуть, адже ніхто не шукає того, про що воліє забути. Зазвичай ні поліція, ні Громадянська гвардія не з’являлися в Соморростро. Неписаний закон чітко визначав, що місто й світ закінчувалися перед входом до селища бідняків, і обидві сторони були зацікавлені в тому, щоб цей невидимий кордон зберігався й надалі. Армандо усвідомлював, що багато хто за межами поселення таємно, або й неприховано, молилися, щоб одного дня буря змела з лиця землі всі ці бідняцькі халупки, але поки цей день не настав, усі воліли дивитися в інший бік, повертаючись спиною до моря та людей, що животіли, затиснуті між узбережжям і фабричними нетрищами Пуебло-Нуево. І все ж таки Армандо вагався. Він відчував, що історія цього незнайомця, якого вони прихистили, цілком може призвести до того, що цей неписаний закон буде порушено.
За декілька тижнів до селища навідалися двоє поліціянтів-новачків, які розпитували, чи нікому, бува, не зустрічався підозріливий незнайомець. Після того як вони пішли, наступні кілька днів Армандо тримався напоготові, очікуючи дальших розшуків, але коли більше ніхто не з’явився, він зрозумів, що цього чоловіка насправді ніхто не хоче знайти. Можливо, він уже був мертвим, тільки сам про це ще не знав.
Через півтора місяця після появи незнайомця рани на його тілі почали гоїтися. Коли чоловік нарешті розплющив очі й запитав, де він, йому допомогли підвестися й посьорбати бульйону, але нічого не стали пояснювати.
– Вам треба відпочивати.
– Я живий? – запитав чоловік.
Йому не заперечили, але й не підтвердили. Дні його й надалі минали поміж сном і втомою. Щоразу, знесилено заплющуючи очі, хворий потрапляв в одне й те саме місце. У своєму сні, що повторювався раз по раз, він дерся по стіні безодні, заваленої трупами. Діставшись нагору, він обертався й бачив, що купа примарних мерців починає ворушитися, наче клубок вугрів. Мертві розплющували очі й слідом за ним дерлися по стінах могили. Потім спускалися з гори й ринули на вулиці Барселони, шукаючи свої колишні оселі, стукаючи у двері до тих, кого любили колись. Декотрі кидалися на пошуки своїх убивць і никали містом, сповнені жагою помсти, але більшість прагнули тільки одного: повернутися до своїх домівок, до своїх ліжок, обійняти дітей, дружин чи коханих, із якими їх розлучили. Однак їм ніхто не відчиняв, ніхто не простягав до них рук, ніхто не цілував їх у губи, і хворий, весь мокрий від поту, прокидався в темряві від розпачливого голосіння мерців, що звучало у нього в душі.
Хворого часто навідував незнайомий чоловік. Пахнув тютюном і одеколоном, речами, рідкісними в ті часи. Він сідав на стілець коло ліжка й дивився на нещасного непроникним поглядом. Незнайомець мав чорне, як смола, волосся й гострі риси обличчя. Помітивши, що хворий прокидається, відвідувач усміхався йому.
– Ви Бог чи чорт? – одного разу запитав пацієнт.
Незнайомий чоловік стенув плечима й замислився.
– Від кожного потроху, – нарешті відказав він.
– Загалом, я атеїст, – повідомив хворий. – Хоча насправді маю дуже багато віри.
– Як чимало інших людей. А тепер відпочивайте, мій друже. Небеса на вас зачекають, а пекла вам буде замало.
4
Поміж відвідинами незнайомого чоловіка з вугільно-чорним волоссям хворий, що вже поступово одужував, дозволяв себе годувати, вмивати й навіть перевдягнувся в чисту одежу, яка виявилася для нього завеликою. Коли він уже міг триматися на ногах і ходити помаленьку, його відводили на берег моря, де чоловік мочив собі ноги в теплих морських хвилях і вигрівався під середземноморським сонечком. Одного ранку на пляжі він побачив, як обідрані й замурзані
