Читець - Бернхард Шлінк
А чому? Бо соромилась, що не вміє ані читати, ані писати, тож воліла радше покинути мене, ніж бути викритою, збагнув я. Я й сам знав сором як причину ухильності, оборони, приховувань, перекручень, ба навіть образ. Але сором Ганни, що вона не вміє читати й писати, як причина її поведінки на процесі й у таборі? Зі страху, що її викриють як неписьменну, вона викриває себе як злочинця? Зі страху, що її викриють як неписьменну, вона коїть злочин?
Ох, як часто тоді й відтоді ставив я собі це запитання! Якщо мотивом Ганни був страх перед викриттям, то навіщо замість безневинного викриття як неписьменної страхітливе викриття як злочинця? Чи, може, вона гадала, ніби їй пощастить викрутитись і виплутатись узагалі без викриття? Може, вона просто дурна? І така марнославна й лиха, щоб, уникаючи викриття, стати злочинницею?
І тоді, і згодом я знову й знову повертався до цього питання. Ні, казав я собі, Ганна не вирішила стати на шлях злочину. Вона вирішила уникнути підвищення на заводі Сименса й опинилася наглядачкою в таборі. Ні, вона відправляла тендітних і кволих із партією в’язнів в Аушвіц не тому, що вони їй читали, а вибирала їх для читання тому, що хотіла зробити для них стерпним останній місяць життя, перше ніж їх однаково мали забрати в Аушвіц. Ні, на процесі Ганна не вагалася між викриттям як неписьменної і викриттям як злочинниці. Вона нічого не вираховувала, не мала ніякої тактики. Вона змирилася, що її притягли до відповідальності, й не хотіла, щоб на додачу ще й викрили її неписьменність. Вона не захищала своїх інтересів, а боролася за свою правду, свою справедливість. Але, оскільки їй завжди доводилося трохи прикидатись, оскільки вона не могла бути цілком відверта, бути цілком собою, то була жалюгідна правда й жалюгідна справедливість, проте її особисті правда і справедливість, а та боротьба — її боротьбою.
Напевне, Ганна вже виснажена до краю. Вона невтомно бореться й завжди боролася не задля того, щоб показати, що вона вміє, а щоб приховати, чого не вміє. Це життя, чиї пориви — енергійні відступи, а перемоги приховані поразки.
Мене вкрай дивувала розбіжність між тим, чим переймалася Ганна, покидаючи моє рідне місто, і тим, що я тоді уявляв собі та змальовував. Я був певен, що прогнав її, бо Ганна відчувала, що її зрадили і зреклися, а насправді вона просто уникнула свого викриття на тій трамвайній роботі. Хай там як, але обставина, що я не прогнав її, нічого не міняла в тому, що я її зрадив. Отож я й далі був винний. Навіть якщо я не винний, бо зрада злочинниці не становить провини, я винний уже тому, що любив її.
11
Коли Ганна зізналася, що написала рапорт, вона значно полегшила гру решті підсудних. Тепер вони казали, що Ганна, якщо не діяла сама, тиснула на інших, погрожувала їм, змушувала їх. Саме вона водила пером і керувала словом. Вона вирішувала.
Селяни, що були за свідків, не могли ані підтвердити, ані заперечити їхніх слів. Вони бачили, що охоплену полум’яіи церкву стерегли багато жінок у мундирах і не відкривали її, і саме тому й не наважувалися відкрити її самі. Вранці вони знову бачили жінок, що виходили з села, й упізнали в них підсудних. А котра підсудна командувала вранці чи взагалі котрась підсудна командувала, сказати вони не могли.
— Але ж ви не можете відкинути, що ця підсудна, — адвокат якоїсь іншої підсудної показав на Ганну, — вирішувала все?
Атож, вони не могли, зрештою, в них не було підстав, а з огляду на решту підсудних, що вочевидь були старші, втомленіші, боягузливіші та нещасніші, й не хотіли. В порівнянні з рештою наглядачок Ганна була проводирем. Крім того, існування проводиря позбавляло селян тягаря провини: адже відмова надати допомогу перед лицем підрозділу, згуртованого волею командира, — річ зовсім інша, ніж відмова надати її з огляду на жменьку розгублених жінок.
А Ганна боролася далі. Признавалася в тому, що відповідало правді, й заперечувала те, що було неправдивим. Заперечувала з дедалі більшою силою розпачу. Говорила вона не гучно. Але сама наполегливість, із якою вона промовляла, справляла на суд неприхильне враження.
Зрештою вона склала зброю. Говорила тільки тоді, коли її запитували, відповідала коротко, без пояснень, інколи нервово й розгублено. Немов показуючи, що здалася, Ганна тепер, говорячи, не підводилась. Голова суду, що на початку засідання не раз казав, що їй не обов’язково стояти, що можна сидіти, тепер неприязно звернув увагу на цю обставину. Наприкінці процесу в мене часто створювалось враження, що судові набридло засідати, він уже прагне нарешті закінчити цю справу, йому тепер ідеться вже не про справу, а про щось інше, що після довгих тижнів порпання в минувшині він повернувся до сучасності.
Та й з мене було вже досить. Але для мене ця справа закінчитись не могла. Процес для мене не дійшов до кінця, а тільки починався. Я був серед публіки і раптом став учасником, бо і я тепер діяв та вирішував. Я не прагнув і не обирав цієї нової ролі, але вона дісталася мені, байдуже, хотів я чи ні, байдуже, робив що-небудь, а чи був цілковито пасивним.
Щось робив, — але ж ішлося тільки про одне. Я міг підійти до голови суду і сказати що Ганна неписьменна. Що вона не була провідним учасником і головним винуватцем, як каже про неї решта. Що її поведінка на процесі не свідчить про очевидну непоправність, нерозважливість і зухвальство, а є наслідком того, що вона не могла ознайомитись попередньо зі звинуваченням та рукописом, а також браку будь-яких стратегічних і тактичних міркувань. Що вона, захищаючись, завдала собі великої шкоди. Що вона винна, але не така винна, як здається.
Напевне, я б не переконав голову суду. Але я б спонукав його до міркувань і розслідувань. Зрештою з’ясувалося б, що я мав слушність, і Ганну таки покарали б, але кара була б менша. Вона, хоч і піде до
