Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

тацю, або випростовував руку і розставляв на витягнутій руці, як на довгому вузькому столикові, вісім тарілок, а ще дві тримав у пальцях віялом, а в другу руку брав ще три тарілки — це скидалося на цирковий номер, і шеф Брандейс охоче тримав того кельнера, мабуть, вважав його здатність носити таку кількість тарілок за окрасу свого закладу. Отож ледь не щодня ми, увесь персонал, мали на обід ті палюшки, раз із маком, другий з підливою, іншого разу з грінками, іноді политі маслом і посипані цукром, потім знову политі малиновим сиропом, а деколи з посіченою петрушкою і салом, і наш шеф також їв завше на кухні ті палюшки, але завше тільки трішки, казав, що має дієту, але о другій саме той молодший кельнер Карел ніс йому тацю, і на ньому все було срібне, і за формою накривки можна було здогадатися, що там є качка, гуска або курка, або дичина, залежно, що їлося під ту пору року, і завше страви приносили до окремого кабінету, мовби там обідав поважний чиновник або маклер з рільничої біржі, яка після закриття завжди перебиралася з зали біржі до нас у готель «Париж». Але щоразу у той кабінет хильцем прослизав наш шеф, а коли звідти виходив, то був розпромінений, вдоволений, з копирсалочкою в кутику вуст. І власне, у того молодшого кельнера Карела, мабуть, щось із шефом було, бо коли завершувався найважливіший день на біржі, тобто щочетверга, біржовики приходили до нас, щоб обмити свої оборудки шампаном і коньяком, не обходилося і без таці зі стравами на кожен стіл, як правило, то була одна таця, зате щедра, бо то була неабияка гостина… і з самого рання, з одинадцятої години, сиділи в ресторації гарні підмальовані панянки, такі самі, яких я стрічав «У Райських», коли працював у «Златій Празі», вони курили й попивали солодкі вермути, чекаючи на біржовиків, а коли ті приходили, дівчата розбредалися кожна за свій столик, на кожну вже було замовлення до сепаратки, і коли я проходив, з-за опущених штор лунав сміх і дзенькіт келихів, і так тривало декілька годин, аж доки надвечір розпашілі біржовики розходилися додому, і вродливі панянки виходили, розчісувалися в туалетах, підмальовуючи запацькані, заціловані вуста. Вони запинали блузочки, окидали поглядом себе ззаду, ледь не викручуючи шиї, щоб побачити, чи панчохи натягнуті як слід, чи рівна стрілка, шов, який тягнувся від середини стегон до самого обцасу просто на середину п’ятки. А коли біржовики йшли, то ані я, ані хто інший ніколи не смів зайти до сепаратки, проте кожен знав, а я не раз і бачив через відслонену штору, як Карел стягує з канап усі покривала, то був його ґешефт, підбирає повипадалі монети й банкноти, деколи й перстень, обірвані браслети від годинників, і вся та здобич була його, все, що біржовики або панянки, коли там роздягалися чи одягалися, чи по-всілякому крутилися, все, що випадало з жакетів, штанів і камізельок, або що їм одірвалося з ланцюжків при камізельках. І от якось, сталося те ополудні, Карел знову наклав на тацю свої двадцять тарілок з м’ясними стравами, а потім, за звичкою, затримався в дверях, вибираючи з тарілок шматочки вареної яловичини, а до неї дрібку капусти, а на десерт кришку телячого фаршу, а відтак підняв тацю, мовби ці страви додали йому сили, і з усміхом влетів до зали, але якийсь відвідувач, який заживав табаку або мав сильний нежить, а був то якийсь селюх, так потужно шморгнув носом, що те його шморгання мовби смикнуло його за волосся і він аж скочив на ноги, і коли отак гучно чхнув, то зачепив ліктем за край таці, а Карел, який, нахилившись уперед, доганяв заставлену тарілками тацю, наче якийсь літаючий килим, бо він завжди носив так, що страви мовби ширяли в повітрі, отже, чи то таця отримала прискорення, чи Карлові ноги зазнали сповільнення, а може, він послизнувся, бо таця поїхала вперед по вивернутій до неба долоні, і марно пальці намагалися її підхопити, ми всі, хто був тоді в залі, і шеф, який саме приймав тут членів гільдії готелярі´в, сам пан Шроубек сидів за почесним столом і все бачив, і те, що сталося потому, і те, що ми передбачили… Карел зробив відчайдушний стрибок, підхопив тацю, але дві тарілки зіслизнули, і насамперед шматки зразів а ля Пушта, а за ними й підлива, а потім тарілка, а за хвилю достоту те саме з секундним запізненням сталося й з другою тарілкою, підлива і м’ясо, а наприкінці кнедлики — усе це падало і таки впало на гостя, який саме вивчав, як звичайно, меню, щоби, вибравши, підняти очі і довго розпитувати, чи м’ясо не буде затверде, чи підлива достатньо гаряча, чи кнедлик буде такий повітряний, і все стікало і падало цьому гостеві на плечі, і коли він підвівся, увесь у тій підливі, кнедлики з’їхали йому на коліна, а потім під обрус, а один кнедлик сидів йому на голові, як шапчинка, чи то пак ярмулка, яку носить рабин, квадратик тіста на лисині превелебного паниська… і Карел, який врятував решту десять страв, коли це побачив, і побачив пана Шроубка, власника готелю «У Шроубка», підніс тацю ще вище, злегка підкинув, крутнувся і шпурнув на килим усі решту десять тарілок, так ото він показував, наче в театрі чи в пантомімі, як його ті дві тарілки вкýрвили, і от він розв’язав фартух і, розмахуючи ним, пішов, розлючений, геть, потім перевдягся у звичайний костюм і подався, щоб десь налигатися. Я ще того не розумів, але кожен з нашого фаху казав, що якби таке трапилося з ними, вони вчинили б так само, як той Карел, бо в кельнера на службі лиш одна гідність — бездоганне обслуговування гостей. Але на тому все не скінчилося. Пан Карел вернувся і, блискаючи очима, сів на кухні, обличчям до залу, а далі, ні сіло ні впало, зірвався і спробував перекинути на себе великий креденс, у якому були келихи для всієї ресторації, касирка з кухарями підскочили і той креденс, із якого з брязкотом сипалися і розліталися по підлозі склянки, поставили на місце, проте в пана Карела після тих двох тарілок з’явилася така сила, що поволі у три заходи він ледь того креденса не перевернув на підлогу, але кухарі, уже геть бурячкові, поволі в три заходи таки заштовхали ту шафу на місце, і ось, коли вже всі ніби зітхнули