Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

з полегшенням, пан Карел прискочив і шарпнув кухонну плиту, таку довгу, що коли дрова розпалити біля самих дверцяток, то вогонь до конфорок і не дістане, отож він ту плиту як шарпнув, то аж вирвав трубу, і ціла кухня миттєво наповнилася димом і чадом, і всі, чхаючи, ледве засадили ту трубу на місце, а цілком замурзані кухарі впали на крісла і почали роззиратися, куди подівся пан Карел? Але він уже зник, і ми нарешті могли перепочити, але раптом пролунав брязкіт, то пан Карел пробив ногами скляний дах у вентиляційній шахті над кухнею і, провалившись над самою піччю, одною ногою втрапив у суп з флячками, а другою — в гуляш з грибною підливою… так він там і чалапав, а кухарі розступилися, всюди були скляні скалки, тоді побігли за служником, колишнім борцем, щоб той випровадив пана Карела, який, либонь, має щось проти готелю «Париж»… І служник, розгарячившись, розставив лаписька, мовби тримав прядиво, яке мали намотувати на клубочок, і сказав: «Де та сука?» Але пан Карел заліпив служникові такого хука, що той звалився, і мусила приїхати поліція, та пан Карел уже втихомирився, хоч на коридорі збив з ніг двох поліціянтів і кóпав їхні шоломи, хоч ті шоломи були на головах поліціянтів, а тоді затягли пана Карела до сепаратки і там йому надавали, після кожного зойку усі гості в ресторані здригалися, і врешті, коли вивели вони пана Карела, він був суцільний синяк, але сказав гардеробниці, що ті дві тарілки ще дорого нам обійдуться… і справді так вийшло, бо, коли вирішили, що Карел заспокоївся, він несподівано розтрощив порцеляновий умивальник і вирвав зі стіни водогінні труби, і всі, хто там був, включно з поліціянтами, вимокли як хлющі, доки вдалося пальцями заткати діри.

І ось так я став кельнером під опікою метрдотеля пана Скржіванека, тут працювало ще двоє кельнерів, але тільки я міг стояти, опершись на службовий стіл у пристінку, коли пополудні був менший рух. І пан метрдотель казав, що буде з мене добрий метрдотель, але мушу виробити в собі таку здатність, щоб, коли гість увійде, я відразу взяв його на око і не проґавив, коли піде, але не в пообідню пору, коли є гардеробниця, а перед обідом, коли подають снідання в кав’ярні, щоб я навчився розпізнавати, хто хоче наїстися й непомітно вислизнути не заплативши. А ще аби я вмів відгадати, скільки відвідувач має грошей і скільки він, залежно від того, може заплатити. Усе це основи доброго метрдотеля. І ось, коли був час, метрдотель мені тихо підказував, який гість, власне, прийшов, а який зараз виходитиме. Отак він вишколював мене кілька тижнів, аж я й сам урешті наважився відгадувати. Я тепер тішився, коли наставала пообідня пора, мовби перебував на якійсь пригодницькій виправі, і був схвильований, наче той мисливець, який чатує у засідці на звіра, а пан метрдотель курив з примруженими очима і спокійно кивав або хитав головою, поправляючи мене, коли я помилявся, і сам підходив до гостя, аби довести, що мав рацію, і він дійсно завше мав рацію. Справді. І тоді я вперше довідався, звідки в нього такий нюх, коли спитав його: «Як то ви все так знаєте?» Він відповів, виструнчившись: «Бо я обслуговував англійського короля». «Короля? — сплеснув я руками. — Мій Боже, ви обслуговували… англійського короля?» А пан метрдотель спокійно кивав головою. Так ми перейшли до другого етапу, який викликав у мене захват, то було щось на зразок лотереї, коли ви перебуваєте в очікуванні, чи випаде на ваш квиток виграш, або щось таке, як фанти на карнавалі чи на якомусь святкуванні. Пополудні, коли входив якийсь відвідувач, пан метрдотель кивав мені головою і ми виходили до комірчини, я казав: «Це італієць». А пан метрдотель хитав головою і казав: «Це югослав зі Спліта або Дубровника»… З хвилину ми дивилися один одному в очі, а відтак кивали головами і клали на тацю у тій комірчині по двадцять крон. Потому я йшов приймати замовлення, а коли вертався, пан метрдотель, бачачи мою міну, згортав обидві двадцятикронки і ховав їх у свій велетенський гаманець, через що й кишеню мав обшиту тією самою шкірою, з якої зроблено гаманець, я здивувався: «Як ви, пане метрдотель, про це дізналися?» І він скромно казав: «Я обслуговував англійського короля». І отак ми закладалися, і я раз у раз програвав, а пан метрдотель знову мене вчив: якщо я хочу бути добрим метрдотелем, то мушу відгадати не тільки національність, а й що гість замовить. І коли гість заходив до ресторації, ми кивали одне одному і йшли до комірчини, і там кожен клав дві двадцятки на службовий столик, і я казав, що гість замовить гуляшну поливку або суп з флячками, а пан метрдотель казав, що замовить чай і грінку без часнику, і я пішов прийняти замовлення, побажав доброго ранку і спитав, чого гість бажає. Він і справді замовив чай з грінкою, а коли я вернувся, пан метрдотель уже взяв обидві двадцятикронки, кажучи, що я мушу відразу розпізнати хворого на жовчник, з першого погляду, а в того пана, мабуть, і печінка підгуляла… іншого разу я думав, що відвідувач замовить чай і хліб з маслом, а пан метрдотель стверджував, що той замовить празьку шинку з огірком і кухоль пільзенського пива, і справді, тільки я прийму замовлення, тільки озирнуся на пана метрдотеля, а він, заледве глянувши на мою ходу, піднімає віконце і гукає на кухню: празьку шинку… а доки я підійду, додає: і з огірком! Я був щасливий, що можу так учитися, хоч і втрачав усі чайові, бо за кожної нагоди ми закладалися і я завше програвав, але завше при цьому запитував: як то так, пане метрдотель, що ви все знаєте? І він, вкладаючи ті двадцятикронки в гаманець, казав: я обслуговував англійського короля. Отак я замінив Карела, а ще раніше доля мене звела з метрдотелем Зденком, який любив уночі розколошкати ціле село і проциндрити всі гроші, мовби якийсь збанкрутілий аристократ, а ще я пригадав собі метрдотеля зі «Златої Праги», він був моїм першим метрдотелем, називався Малек, був дуже ощадливий, ніхто не знав, куди він ховає папірці, але кожен знав, що має їх, і то чимало, бо відкладає на малий готелик, і коли не буде вже метрдотелем, то купить або винайме собі той готелик десь у Чеському Раю. Але все було цілком інакше, він якось мені звірився,