Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— А що ти пишеш?

— Вірші, — відповів він. — Точніше, слова на музику, — додав незнайомець, знову наслідуючи мій приклад.

Тільки коли брюнет перекинувся, то опинився ближче.

— Тоді чому ти згорнув блокнот? — Я повела підборіддям, показуючи на порожні руки. — У присутності музи треба писати.

Хлопець хмикнув і вперше широко всміхнувся. Усмішка виглядала такою хлоп'ячою й завзятою, що здавалося, ніби навіть в очах затанцювали сонячні зайчики.

— Просто насолоджуюся моментом і милуюсь музою, — впевнено сказав він, знизуючи плечима.

Звівши брови, я спробувала приховати усмішку, що, відверто кажучи, виходило не дуже добре.

— Але мене потребує багато творчих людей.

Незнайомець схилив голову набік і знову незвично пильно вгледівся в очі.

— Ти ж тут, поки мені потрібне натхнення?

— Ну-у-у, так, — простягла я, зиркаючи на співрозмовника.

— Значить, я не писатиму, — блискаючи усмішкою, заявив він і підморгнув.

Хлопець був дивним, власне, як і наша розмова. Як і моє бажання підійти до незнайомця.

Усе, абсолютно все було дивним і здавалося майже нереальним.

Якийсь час ми поглядали один на одного, стримуючи усмішки, але потім я таки зніяковіла й повернулася до лісу. Все ще відчуваючи на собі пильний погляд незнайомця, здавалося, що моя впевненість почала повільно зникати, тікати, немов тінь від сонця.

Декілька секунд ми продовжували мовчати, а потім до мене долинули ледь чутні звуки музики, десь із боку нашого табору. Це означало лише одне — дівчата прокинулися. Припускаючи, у якому вони зараз гарному настрої, я мимоволі всміхнулася. Помітивши це, хлопець спитав:

— Що?

— Мені час, — відповіла я, підводячись і обтрушуючи одяг від піску. — Мене потребують інші люди.

З цими словами я спокійно попрямувала назад.

— Стривай! — окликнув мене незнайомець.

Не знаю чому, але мене це знову не налякало. Ба більше, я навіть зупинилася та обернулася.

— Як тебе звати? — змахнувши руками, спитав брюнет.

Почувши це питання, в голові навіть на секунду не майнула думка назвати своє справжнє ім'я. Мені сподобалося бути з ним іншою — кумедною та впевненою Ерікою.

Чи хотілося мені познайомитись із цим хлопцем? Можливо, адже незнайомець, який невідомо звідки з'явився, був гарний. Але чи хотілося мені бути старою Ерікою? Це було головне питання! І, схоже, в глибині душі я знала відповідь.

Ну що ж, раз у мене починалося нове життя, то можна було трохи погратись.

Я схилила голову набік, скинула брову та поставила зустрічне запитання:

— Ти не знаєш, як звати музу поезії?

Попадання було точно в ціль! Хлопець на мить розгубився, що виразно читалося на його обличчі. Він явно був спантеличений не тільки моєю появою, а й останнім питанням.

— Ми ще побачимось?

— Ох, письменнику, — я заплющила очі та на повні груди вдихнула. — Як багато запитань і так мало відповідей, — на видиху сказала я, знову подивившись на незнайомця.

— Але все-таки, — не вгавав хлопець.

Не втримавшись, я всміхнулася і, піднявши вказівний палець, відповіла:

— Тільки якщо ти захочеш щось написати!

Темні брови хлопця смикнулися, утворюючи будиночок, а губи розімкнулися. Напевно, він зітхнув, але з такої відстані я цього не почула.

— А якщо серйозно? — Здається, у його голосі пролунали благаючі нотки.

— Я сама серйозність, — підморгнувши, відповіла я.

Більше не сказавши жодного слова, я поспішила до подруг, відчуваючи крила за спиною.

Можливо, це було через гарний настрій. А може, почуття легкості від того, що мені сподобалося бути іншою? Це було так незвичайно! І цей хлопець! Чомусь його образ постійно виринав перед очима, зовсім не збираючись зникати.

Минаючи пагорб, я вже виразно чула бадьорі голоси дівчат. По дорозі назад я вирішила не говорити подругам про випадкову зустріч, адже сумнівалася, що вона повториться. І якщо так, то навіщо розповідати? Тим більше, що їх міг налякати факт появи незнайомої людини на покинутому пляжі. Власне, він і мене мав налякати, але з якоїсь причини ефект виявився зворотним.

— О, Еріко! — першою мене помітила Моллі. — Давно прокинулась? Де ти була? — поцікавилася вона, з підскоком наближаючись до мене, щоб обійняти.

— Та так, просто гуляла пляжем, — відповіла я.

Гуляла ж? Так! Значить, не збрехала.

— Ти так сяєш, ніби зустріла тут принца на білій яхті, — пожартувала Джесс.

«Ти навіть не уявляєш, наскільки близька до істини», — з усмішкою подумала я.

— Гей, припиняй зі своїми цими жартами! Якщо Еріка не має хлопця, це не означає, що вона шукає тільки принца, — заступилася за мене Вікі. — Зауваж, у мене його теж немає.