Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

ДЖЕЙКОБ

Близько першої години дня зателефонував Сем і попросив прийти до нього в гараж, сказавши, що це терміново. Голос звучав схвильовано, тому, не уявляючи, що може бути настільки важливим в обід вихідного дня, я одразу зібрався й пішов до нього. Мої друзі, як і я, жили в Бель-Ейр на вулиці Віа Верона. Наші будинки були по сусідству, тож дорога зайняла менше двох хвилин. За тридцять футів від будинку Сема я побачив трьох друзів, які щось весело обговорювали і схвильованими зовсім не виглядали.

«І на біса вони висмикнули мене з лап самобичування?» — подумав я.

Прокинувшись від яскравого сонця, я задер фіранки й сидів у напівтемряві, не покидаючи кімнати навіть заради сніданку. Прослуховуючи наші студійні записи та читаючи старі блокноти з віршами, я успішно займався саморуйнуванням, поки Сем не витягнув мене на вулицю. На мить зупинившись, я думав про те, щоб піти назад, але мене помітили друзі.

— Джейку, Сем таке придумав! — захоплено гукнув мене Джон.

Підійшовши ближче, я видавив усмішку у відповідь і запитав:

— І що ж?

— Спочатку скажу, що Джон і Джеймс уже погодилися, тому в тебе немає вибору, — весело, якщо це можна так назвати, почав Сем. — Там із Волтером якісь проблеми й нам дали вихідні. У зв'язку з цим ми вирішили не марнувати час, і поїхати до океану відпочити з наметами.

Три пари очей витріщилися на мене, чекаючи реакції. Напевно, вони планували побачити нестримну радість, але я на це не був налаштований.

— Чудова ідея. А куди? — без особливого ентузіазму, спитав я.

— Ми вирішили пошукати в інтернеті якийсь покинутий пляж недалеко від дому, — озвався Джеймс. — Ще не дивилися, але в межах штату щось точно знайдеться.

— Днів на десять можна змотатися. Усе спорядження в мене є, — як завжди, розсудливо, говорив Сем, — навіть упаковане по сумках. Залишилося тільки зібрати речі та купити продукти на перший час.

Знову ті ж три пари очей дивилися на мене. Отже, сидіти вдома та продовжувати займатися самобичуванням, уникаючи Софі, чи поїхати до океану з друзями?

«Неймовірно складний вибір», — подумав я, усміхнувшись своїм думкам.

— Тож ідея тобі подобається, — помітивши мою усмішку, сказав Сем.

— На твоїй поїдемо? — спитав Джеймс, звертаючись до мене.

І тільки зараз я згадав, що вчора, немов злетівши з котушок, лупив праве крило, через що на ньому залишилися вм'ятини.

— Ні, мою треба на рихтування, — я похитав головою, — не витримала розмови із Софі.

Після почутого хлопці різко замовкли. Вони розуміли, про що йшлося, але наполегливо вдавали, нібито нічого істотного не сталося.

— Отже, поїдемо на моїй. Настав час випробувати на великих дистанціях, — порушуючи мовчання, запропонував Джон.

— Тоді піду збирати сумки, — куди веселіше промовив я й подався в бік будинку.

За спиною було чутно, як Джеймс почав розповідати, чим можна займатися на пляжі. Кожну пропозицію Сем не схвалював, тому, щоб уникнути сварки, Джон потягнув друга збирати речі.

На зворотному шляху я зателефонував мамі, щоб дізнатися, як справи з нашим продюсером і заразом розповісти про майбутню поїздку. Звісно ж, вона дуже зраділа новині та пообіцяла поговорити з батьком, оскільки він напевне оскаженіє дізнавшись, що я пропущу майже два тижні занять. За свої двадцять два роки я ще нікуди не їздив так спонтанно, тому навіть від самої думки на душі ставало легше і веселіше. Як не дивно, але в той момент мені здавалося, що все йде саме так, як треба.

Речей я зібрав небагато, усе помістилося в одну сумку. Подивившись на телефон, який лежав на тумбочці, я вирішив залишити його вдома, бо після вчорашньої розмови Софі не відставала. Як і передбачалося, розриву вона не прийняла. Розмовляти з кимось не хотілося, а найближчі люди, власне, і так знали, де я буду. Залишаючи кімнату, мій погляд зупинився на плеєрі з навушниками, що лежали на кріслі, поряд із рюкзаком. Я засунув гаджет у кишеню, знаючи, що десять днів без музики точно не витримаю.

Оскільки вже був обід, а сніданок я пропустив, то перед виходом добре поїв. А розуміння, що недалеко покинутих пляжів немає, і доведеться їхати до дідька на роги, лише додало апетиту.

Зрештою, я мав рацію! Тільки близько години ми витратили на те, щоб знайти в інтернеті відповідне місце, до якого, згідно з навігатором, потрібно було добиратися майже п'ять годин, переважно Пасіфік-Роуд — шосе, що з'єднувало Лос-Анджелес і Сан-Франциско.

Перед виїздом Джон попросив мене сісти на переднє пасажирське сидіння, сказавши, що не витримає в такій тривалій подорожі жартів Джеймса. Останньому, бідоласі, довелося складно із Семом, адже він зовсім не реагував на приколи сусіда. З колонок грала досить приємна музика, Джон навіть розповідав щось про цей альбом, але я не був зговірливим співрозмовником. Не того дня!

Приблизно через півтори години в дорозі, коли ми вже під'їжджали до Санта-Барбари, більшість захотіли перекусити, бо, крім мене, ніхто не додумався поїсти вдома. Я пошукав в інтернеті місцеві кафе та ресторани, зупинивши вибір на «Ентерпрайз Фіш Ко.». Але, як виявилося, Джеймс також відкрив пошуковик і вже на повну агітував інших на мексиканський ресторан «Такерія Лілі». У меню цього закладу були тільки тако, але з різноманітними м'ясними начинками та соусами. У самому ресторані практично не було вільних місць, а офіціанти, наче заведені, раз у раз бігали між столиками, приносячи замовлення. Приблизно через пів години, задоволені та ситі ми виїжджали з міста, домовившись по дорозі назад заскочити в цей ресторан.