Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

Мені подобалося сидіти і ось так легко розмовляти. Подобалося, що ми зовсім не знайомі. Подобалася гра. Мені не хотілося руйнувати це, адже я не знала, коли воно скінчиться. А може, я просто злякалася. Гадки не маю, що саме стало тим самим потрібним аргументом, але на той момент я вирішила не говорити своє ім'я.

— По-моєму, у тебе достатньо інформації для повноцінної розмови, — після довгої паузи відповіла я.

— А мене звуть...

— Письменник, — відразу перебила я брюнета. — Цього теж цілком достатньо.

На якусь мить здалося, що я побачила в його очах замішання чи навіть розчарування. Але не встигла я відчути провину, як обличчя хлопця змінилося. У темних очах з'явився виклик, а губи розтягнулися широкою усмішкою:

— Ну що ж, хай буде так. Хоча письменник — це не зовсім ім'я. Та і я пишу вірші, отже, мені більше підійде поет.

— Хочеш змінити?

— Ні, — брюнет хитнув головою. — Чесно кажучи, Ерато звучить не краще, тобі не здається?

Залишивши питання без відповіді, я просто знизала плечима.

І знову цей пильний погляд. Здавалося, що хлопець точно знає, що я думаю. Зніяковівши від цієї думки і, буду відвертою, темних очей, я відкинулася на спину та подивилася на небо, однією рукою прикриваючись від сонця. Незвичайна блакить була суцільно посипана пухкими і кумедними хмарами. Вони здавалися такими білими, а подекуди навіть підсвічувалися яскравими променями.

— Ти давно дивився на небо очима дитини? — тихо спитала я. — Я дуже давно не робила цього.

Хлопець ліг на спину, присунувшись до мене ближче, і глянув угору.

— Це як?

— Все з тобою ясно. — Я з усмішкою хмикнула й зиркнула на нього. — Це коли намагаються вгадати, що за хмара.

Не почувши нічого у відповідь, я повернула голову до брюнета і зловила на собі розгублений погляд. Це було так смішно, що я не втрималася і засміялася.

— Ой, вибач, — накривши рота руками, я спробувала заспокоїтися. А коли смішинка нарешті пройшла, я продовжила: — Іноді незрозуміло висловлююся. Ось зараз, подивися на хмару наді мною. Бачиш? — я підняла руку, показуючи прямо над собою.

— Ба-а-ачу, — із кумедною недовірою в голосі простяг незнайомець.

— На що вона тобі схожа? — запитавши, я повернулася до хлопця.

Темні брови насупилися, а біля примружених очей з'явилися павутинки ледь помітних зморшок. Мені подобалося спостерігати за його емоціями, які легко читалися на обличчі.

— Ну-у-у, не знаю. На хмару?

Я знову засміялася, і цього разу навіть незнайомець відпустив смішок.

— Ой, та буде тобі, — правою рукою я легенько штовхнула його в плече, — тут же відразу все видно — це плюшевий ведмедик із малесенькими вушками.

Вказівним пальцем я у повітрі обвела контур хмари, вимальовуючи фігуру.

— Хм, а й справді, схоже, — з неприхованим здивуванням у голосі озвався незнайомець.

Його реакція тільки розпалила мене.

— А он та хмара, що над тобою, що нагадує?

Хлопець глянув на мене і зі смішком сказав:

— Тільки не смійся.

— Не буду, — пообіцяла я, знаючи, що, швидше за все, не стримаюся.

— На револьвер, — відповів він і сам же розсміявся.

У нього був такий кумедний сміх. Щирий, навіть трохи хлопчачий, якщо не враховувати тембр. Коли я глянула на брюнета, мені здалося, що він здивувався своєму сміху.

— Знаєш, і мені схоже на револьвер, — погодилася я.

А далі ми лежали і просто розглядали хмари. Розмовляли абсолютно ні про що і постійно сміялися. Мені було настільки комфортно, ніби я знала цю людину дуже давно. За веселою бесідою час летів швидко. І в якийсь момент до мене дійшло, що я пішла досить давно, і подруги могли приїхати з хвилини на хвилину.

Я різко підвелася, через що в мене запаморочилося в голові.

— Все нормально? — спитав хлопець, рефлекторно простягши мені руку.

— Так, просто треба йти, — відмахнулася я.

Незнайомець встав слідом і сховав руки в кишені шортів, при цьому якось дивно всміхаючись.

— Тебе знову потребують?

— А ти як думав?

З цими словами я швиденько взяла щоденники, в'єтнамки і, не прощаючись, пішла в бік табору.

— Знову йдеш? — вслід спитав брюнет.

Я тихо розсміялася та, не зупиняючись і не повертаючись, озвалася:

— Така доля музи.

— Ми ще побачимось?

Знову питання, відповідь на яке не була мені відома. Я так і не дізналася, звідки з'явився цей хлопець та чи надовго тут.

Повернувшись, я всміхнулася йому і просто помахала на прощання.

***

Прямуючи до табору, я більше не оберталася, але ще довго відчувала на собі погляд незнайомця. На душі було легко, а на обличчі сяяла усмішка. Все ж таки за короткий час, по суті, один день, я помітно змінилася. Подумати тільки, підійти до незнайомого хлопця на покинутому пляжі та завести розмову, причому першою! Дивовижно, але цей брюнет випромінював доброту. Я ні на мить не замислювалася над тим, що в його компанії зі мною може статися щось погане.