Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко

Цi думки не давали Денисовi спокою. А що, якби?.. А що, якби пiти та заховатися там помiж кущами та й допильнувати — де конi вiзьмуться? Може, таким робом викрив би вiн i коновода. Ото було б добре!

Тiльки страшно! А що, як то нечиста сила туди конi приведе? Денис боявся нечистого, хоч i знав, що вiд його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самi коноводи, то хiба тих не страшно?

Та хiба вже так вiн i попадеться? У тому яру можна так заховатися, що й не побачить нiхто. А то можна вдвох iз кумом Терешком пiти — охотнiше буде. Денис пiшов з цим до кума, але кум нiяк не хотiв пристати до нього.

— Нi, вже, каже, — як знахар сказав, то так i зроблю. А то як не послухаюсь, то й грошi пропадуть, i конi не вернуться. I ти, куме, не ходи, прошу тебе!

Денис сказав, що не пiде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла недiля, то нема йому впокою: муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?

Чи вже таки вiн маленький, що боїться пiти? Що буде, а вже пiде!

Уже коли хто конi приводитиме, то цiєї ночi — пiд понедiлок. Вiн пiде звечора.

Бiльше нiкому вже вiн не признавався. Дома сказав, що пiде на нiч у Чорноус за дiлом, — вигадав уже там дiло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дiйшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем — нiде нi лялечки. Тодi тихо пiшов у яр.

З поля Чорний яр здавався просто лiсом, а як увiйдеш у той лiс, то це байрак глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й позчiплювалися гiллям. На полi ще було трохи видко, але тут була вже нiч. Денис iшов помацки, находячи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гiлля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вiтами.

Вiн знав того дуба, де мали конi стояти, i простував до його. Але поки дiйшов, то добре увесь вид йому подряпало. Нарештi вийшов аж на дно яру, тут була невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.

Велике старезне дерево, чорнiючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно проти стемнiлого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як i попереду, самотнє, i нiяких коней бiля нього не було.

Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром iзнайшов собi добру мiсцину поблизу дуба, в кущах. Звiдти видко й дуб, i всю маленьку прогайльовинку. Вiдкiля б що не прийшло до дуба — воно Денисових очей не мине.

Положив бiля себе кийок i лiг. Хотiв закурити, та побоявся: тютюн далеко чуть, то щоб не сполохати злодiя. Терпiтиме вже.

Ну, а що вiн робитиме, як побачить злодiя? Бiда, що темна нiч. Якби повидному, то пiзнав би — хто, чи хоч би добре роздивився, коли невiдомий. А то, як на лихо, i мiсяця нема, i зiрки за хмарами не дуже свiтять. Уже ж не спиниш злодiя та не спитаєшся — хто. Погано зробив Денис, що послухався кума i нiкому не сказав. Треба було зiбрати чоловiка п'ятеро людей та тут i заховатися, отодi б вони вже пiймали злодiя. А так не буде дiла.

Чи не вернутися додому?

Подумав трохи Денис. Нi,_ вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.

Холодне вночiшнє повiтря було в яру зовсiм вогке, i Денис аж iзмерз од його. На селi теплiше вночi, дак вiн i вдягсь у чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землi, позастiбався гарненько й сiв, зiпершися спиною на якийсь пень. Раз у раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нiчого не бачив. Почали втомляться очi.

По тому клаптиковi неба, який видко було Денисовi, снувалися хмари; зiрки то потопали у їх, то знову виринали, ледве блимаючи.

"Ще дощ буде, подумав Денис. — Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш".

Великi дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гiллям. Товстi стовбури мрiли в темрявi. Здавалося, що якiсь здоровеннi люди, якiсь велетнi похмурi й страшнi поставали навкруги мовчки i попростягали над Денисом свої величезнi лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розiп'явши товстючi волохатi пальцi-кiгтi. Тiльки трохи нижче — i вхопила б його. I враз тi пальцi почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотiв вискочити з-пiд неї, але ту ж мить побачив, що всi тi страшнi чорнi лапи ожили, заколихалися i простяглися до нього, ворушачи своїми довгими пальцями-кiгтями… Холодний важкий страх притис до землi Дениса, не давав йому поворухнутися… Зашелестiло, зашумiло, озвалася навкруги вся темрява… Ще мить…

Денис зiрвався на рiвнi ноги — i враз розвiявся ввесь той страх. Тiльки вiтер тихо шелестiв листом, колишучи вiти. Денис зiтхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, i знову сiв перехрестившися. Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшнi.

А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбiйники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тодi тут не такий лiс був, — це вже його вирубано тепер. Був такий лiс, що й не долiзе нiхто сюди, було. А вони, мабуть, отут, саме бiля цього дуба, й жили, тi розбiйники. То вдень у яру сидять, а вночi на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так i вб'ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий та з молодою панiєю… вночi… I саме проз цей яр проїздили. А розбiйники й вискочили на їх. Пана ж убили, а панi отаман розбишацький, Чорний на прiзвище, собi взяв. Уже вона прохала-благала, щоб вiн її не брав, казала, що й викуп за себе пришле… Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при