Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

— Річ у тім, сер, що лікар ще в дорозі.

— Ага, он як! То ви послали по лікаря?

— Так, сер.

— Ну то дуже добре.

Мосьє Дюпон повернувся до свого співрозмовника, а я ще кілька хвилин кружляв кімнатою.

У якусь мить з гурту джентльменів випірнула німецька графиня і, перш ніж я встиг її обслужити, узялась наливати собі вина з пляшки на моїй таці.

— Подякуйте кухареві від мого імені, Стівенсе, — мовила вона.

— Звісно, мадам. Дякую, мадам.

— Вам і вашому персоналу теж велика подяка!

— Щиро дякую, мадам.

— Під час вечері, Стівенсе, мені в якийсь момент здалося, що ви не один, а що вас троє, — засміялася вона.

Усміхнувшись, я відповів:

— Я щасливий, що прислуговую вам, мадам.

За хвилину я побачив неподалік молодого містера Кардинала: той стояв сам-один, і в мене склалося враження, що юний джентльмен почувається розгубленим у такому поважному товаристві. До того ж його келих спорожнів, тому я рушив у його бік. Він явно зрадів і простягнув мені келих.

— Це ж прекрасно, що ви любите природу, Стівенсе, — мовив він, поки я наливав йому вино. — І лордові Дарлінґтону неабияк пощастило мати когось, хто може як слід наглядати за роботою садівника.

— Перепрошую, сер?

— Я кажу при природу, Стівенсе. Ми недавно розмовляли про дивовижі світу природи. І я цілком з вами погоджуюся: ми не цінуємо чудеса довкола нас так, як годиться.

— Звичайно, сер.

— От згадайте про все, що ми тут обговорювали. Угоди, кордони, репарації, окупація... А матінка-природа тим часом і далі робить своє. Дивно, правда ж?

— Так, звісно, сер.

— Деколи мені здається, що було б краще, якби Всевишній створив усіх нас... гм... рослинами чи що. Міцно закоріненими в землю. Тоді не було б ніяких нісенітниць про всякі там війни й угоди.

Юного джентльмена, мабуть, потішила така думка, бо він засміявся, а тоді, трохи поміркувавши, розреготався ще голосніше. Я й собі засміявся. Він штурхнув мене ліктем і запитав:

— Можете собі таке уявити, Стівенсе?

І знов зареготав.

— Так, сер, — відповів я, сміючись. — Дуже цікавий варіант.

— Тільки аби в нас далі були такі чолов’яги як ви, щоб носили записки туди-сюди й подавали їжу. Інакше як би ми усе встигали? Уявляєте, Стівенсе? Усі трималися б корінням за землю. Уявіть собі!

Тієї миті позаду мене з’явився лакей.

— Міс Кентон хоче щось вам сказати, сер, — мовив він.

Я перепросив містера Кардинала і рушив до дверей. Мосьє Дюпон, мабуть, чатував там на мене, бо коли я підійшов, він запитав:

— Дворецький, лікар уже є?

— Якраз іду це з’ясувати, сер. Зараз повернуся.

— Мене дуже болить нога.

— Прикро про це чути, сер. Лікар мав би вже прийти.

Мосьє Дюпон вийшов із курильні слідом за мною. На коридорі знову стояла міс Кентон.

— Містере Стівенс, — сказала вона, — прибув доктор Мередіт. Він піднявся нагору.

Вона промовила це тихо, але мосьє Дюпон позаду мене нетерпляче вигукнув:

— О, нарешті!

Я обернувся до нього і сказав:

— Ходіть за мною, сер.

Я завів його у більярдну, де розпалив вогонь у каміні, а він сів у шкіряне крісло й узявся скидати взуття.

— Вибачте, що тут прохолодно, сер. Лікар зараз спуститься до вас.

— Дякую, дворецький. Ви добре впоралися із завданням.

Міс Кентон чекала на мене в коридорі — ми мовчки піднялися нагору. У батьковій кімнаті доктор Мередіт щось писав, а місіс Мортімер гірко плакала.

Вона так і не зняла свого фартуха, яким, вочевидь, витирала сльози, бо по всьому її лиці були масні плями — здавалося, вона з якогось гурту менестрелів. Я думав, що в кімнаті пахнутиме смертю, але через місіс Мортімер — чи радше через її фартух — там тхнуло смаженим.

Доктор Мередіт, підвівшись, сказав:

— Співчуваю, Стівенсе. У вашого батька стався важкий напад. Він недовго мучився, не хвилюйтеся. Ви б і так не змогли його врятувати.

— Дякую, сер.

— Я мушу йти. Ви подбаєте про решту?

— Так, сер. Пробачте, але внизу вашої уваги потребує один поважний пан.

— Щось критичне?

— Він дуже хотів вас побачити, сер.

Я провів містера Мередіта вниз, у більярдну, й одразу повернувся до курильні, де атмосфера пожвавішала ще більше.

Не мені, звісно, судити про те, чи достойний я місця поряд із великими дворецькими нашого покоління, як-от містером Маршаллом чи містером Лейном, хоча, зрештою, дехто — напевно, із надмірної доброти душевної — прирівнює мене до них. Буду відвертий: коли я кажу, що конференція 1923 року і особливо той пам’ятний вечір стали знаковими подіями в моїй службі, я керуюся насамперед власними скромними мірками. Та якщо ви врахуєте обставини, які тиснули на мене того вечора, то, мабуть, теж погодитеся, що, незважаючи на все, я таки виявив принаймні дещицю тієї гідності, що її достойний хтось такий як містер Маршалл чи — якщо вже на те пішло — мій батько. Чому б я мав це заперечувати? Попри сумні події, які сталися того вечора, коли я згадую про нього сьогодні, мене наповнює радість.

День другий • Пообіддя

Ставок Мортімера, Дорсет

Напевно, запитання «„Великий“ дворецький — який він?» має ще один важливий вимір. Досі я не надав йому належної уваги. А це, скажу я вам, неабияк бентежить, коли йдеться про близьку до серця справу, а надто ту, якій я присвятив стільки роздумів. Мені здається, я надто поспішив, коли відкинув певні вимоги до членства у спілці Гейза. Зрозумійте мене правильно: я не маю жодного наміру відмовлятися від своїх слів про гідність та її важливий зв’язок із величчю. Однак останнім часом я розмірковував над тією іншою заявою спілки: про те, що «кандидат мусить працювати у знатному домі». Як і раніше, я вважаю, що таким висловлюванням спілка демонструє нерозважливу пиху. Втім, мені здається, що найбільший спротив тут викликає не саме твердження, а застаріле розуміння того, що таке «знатний дім». Справді, добре поміркувавши, я погоджуюся, що «праця у знатному домі» таки є запорукою величі — за умови, що слово «знатний» тут має глибше значення, ніж йому надає спілка Гейза.

Коли порівняти моє розуміння вислову «знатний дім» із тим, що вкладає в нього спілка, відразу виявиться суттєва різниця між цінностями сучасного покоління дворецьких і цінностями покоління попереднього. Цими словами я не просто звертаю увагу на те, що наше покоління не так зверхньо розмежовує господарів-дворян і господарів-«комерсантів». Я хочу сказати — і думаю, моє зауваження цілком справедливе, — що ми були великими ідеалістами. Якщо наші попередники переймалися тим, чи титулований господар і чи належить він до давнього роду,