Залишок дня - Кадзуо Ісігуро
За столом почувся схвальний шепіт, хтось сказав: «Ви чули? Чули?» — дехто заплескав у долоні.
— Ба більше, сер, — продовжував його світлість, — мені здається, я чудово розумію, що ви маєте на думці, коли кажете «фаховість». По-моєму, це означає домагатися свого обманом і маніпуляціями. Діяти з жадібних і корисливих мотивів, а не з бажання чинити добро і сприяти торжеству справедливості у світі. Якщо це, на вашу думку, і є фаховість, то мені до неї байдуже — і в мене нема ані найменшого бажання її мати.
Його слова зустріли гучними схвальними вигуками й радісними оплесками, які довго не вщухали. Я бачив, що містер Льюїс посміхався, втупившись у келих з вином і втомлено хитаючи головою.
Якраз у той момент до мене підійшов старший лакей і шепнув мені на вухо: «Міс Кентон щось хоче сказати вам, сер. Вона чекає за дверима».
Я постарався якомога непомітніше вислизнути із зали, бо його світлість якраз перейшов до наступного пункту.
Міс Кентон мала засмучений вигляд.
— Вашому батькові дуже погано, містере Стівенс, — сказала вона. — Я послала по доктора Мередіта, але він може трохи затриматися.
Я, мабуть, дещо розгубився, бо міс Кентон додала:
— Містере Стівенс, йому справді дуже зле. Краще навідайтеся до нього.
— Хіба на хвилинку. Джентльмени у будь-яку мить можуть перейти до курильні.
— Звичайно. Але поспішіть, щоб потім не шкодувати.
Міс Кентон рушила першою. Ми поквапилися нагору до кімнатки, де лежав мій батько. Біля ліжка стояла, так і не скинувши фартуха, кухарка місіс Мортімер.
— Ох, містере Стівенс, — вигукнула вона, коли ми увійшли, — йому зовсім погано.
І справді — батькове лице побуряковіло. Я ніколи не бачив, щоб у когось було обличчя такого кольору. Міс Кентон позаду мене тихо сказала:
— У нього дуже слабкий пульс.
Я глянув на батька й легенько торкнувся його чола, тут же відсмикнувши долоню.
— По-моєму, у нього сердечний приступ, — сказала місіс Мортімер. — Я двічі таке бачила. Здається, це воно.
Вона розплакалася. Він неї тхнуло смальцем і чимось смаженим. Обернувшись, я сказав до міс Кентон:
— Мені дуже прикро, але я мушу повертатися вниз.
— Безперечно, містере Стівенс. Я повідомлю вас, коли прийде лікар. Або коли щось зміниться.
— Дякую, міс Кентон.
Я поквапився сходами вниз — джентльмени якраз переходили до курильні. Лакеї дуже зраділи, побачивши мене, і я тут же махнув рукою, щоб вони поверталися на свої місця.
Не знаю, що трапилося у бенкетній залі після того, як я звідти пішов, але тепер у товаристві панувала по-справжньому святкова атмосфера. Джентльмени стояли в курильні — по кілька осіб то тут, то там, — сміялися і плескали один одного по плечах. Містера Льюїса ніде не було видно. Я узявся прокладати собі шлях серед гостей, несучи на таці пляшку портвейну. Тільки-но я наповнив келих одному з джентльменів, як голос позаду мене промовив:
— О, Стівенсе, ви казали, що цікавитеся рибою.
Озирнувшись, я побачив молодого містера Кардинала — він стояв і широко всміхався. Я теж усміхнувся і перепитав:
— Рибою, сер?
— Змалку я тримав у акваріумі різних тропічних рибок. Тільки акваріум був зовсім невеличкий. З вами все добре, Стівенсе?
Я знову усміхнувся.
— Усе гаразд, дякую, сер.
— Ви маєте рацію: мені справді варто повернутися сюди навесні. У Дарлінґтон-Голлі, мабуть, дуже гарно в ту пору. Востаннє я тут бував узимку. Стівенсе, з вами точно все гаразд?
— Усе чудово, дякую, сер.
— Ви добре почуваєтесь?
— Звісно, сер. Перепрошую.
Я відійшов налити вина іншим гостям. Позаду мене вибухнув сміх, і я почув, як бельгійський пастор вигукнув:
— Оце так єресь! Справжня єресь! — і голосно розреготався.
Я відчув, як хтось торкнувся мого ліктя і, обернувшись, побачив лорда Дарлінґтона.
— Стівенсе, з вами все гаразд?
— Так, сер. Усе чудово.
— Мені здалося, що ви плачете.
Я засміявся і, витягнувши з кишені хустинку, швидко витер лице.
— Пробачте, сер. Важкий день сьогодні.
— Ну так, роботи багато.
Хтось гукнув його світлість, і він озирнувся. Я хотів було рушити далі, але помітив краєм ока міс Кентон — вона стояла у прочинених дверях і махала мені. Я почав пробиратися до дверей, але тут моєї руки торкнувся мосьє Дюпон.
— Дворецький, — сказав він, — знайдіть мені, будь ласка, свіжі бинти. Бо ноги знову не дають мені спокою.
— Звісно, сер.
Я рушив до дверей. Мосьє Дюпон пішов слідом за мною. Я повернувся до нього і сказав:
— Я прийду по вас, сер, коли ми все підготуємо.
— Покваптеся, дворецький. Мені страшенно болить.
— Гаразд, сер. Мені дуже шкода, сер.
Міс Кентон стояла на тому самому місці, де я її помітив. Коли я вийшов на коридор, вона мовчки рушила у бік сходів — цього разу чомусь без поспіху. А тоді, обернувшись, сказала:
— Мені дуже шкода, містере Стівенс... Ваш батько помер близько чотирьох хвилин тому.
— Зрозуміло.
Вона глянула на свої руки, а тоді на мене.
— Дуже шкода... — повторила вона. — Я не знаю, що ще вам сказати...
— У цьому нема потреби, міс Кентон.
— Доктор Мередіт ще не прийшов.
Вона схилила голову і мимоволі схлипнула. Але тут же опанувала себе й твердим голосом запитала:
— То ви підніметеся нагору?
— Я дуже зайнятий зараз, міс Кентон. Прийду трохи пізніше.
— То, може, містере Стівенс, ви дозволите мені закрити йому очі?
— Буду щиро вдячний, якщо ви це зробите.
Вона вже рушила вгору сходами, але я гукнув її і сказав:
— Міс Кентон, прошу вас: не подумайте, що я поводжуся неналежно, коли відмовляюся піднятися нагору й побачити батька у час його смерті. Розумієте, я знаю, що батько волів би, аби я далі виконував свої обов’язки, ніби нічого не сталося.
— Ну звісно, містере Стівенс.
— Мені здається, що коли я вчиню інакше, то підведу його.
— Ну звісно, містере Стівенс.
Так і тримаючи на таці пляшку портвейну, я повернувся до курильні. Невелика кімнатка стала схожа на ліс із чорних смокінгів, сивого волосся й диму. Я прокладав собі шлях між гостями, видивляючись, кому треба наповнити келих, коли мене поплескав по плечу мосьє Дюпон.
— Дворецький, ви подбали про те, що я просив?
— Дуже перепрошую, сер, але в цей момент я, на жаль, не можу забезпечити вам допомогу.
— Що ви таке кажете? У вас бинти закінчилися чи
