Залишок дня - Кадзуо Ісігуро

я розповів про це його світлості. Але в мене все-таки склалося доволі чітке враження про те, що відбувалося у тій кімнаті. По суті, американський джентльмен висловлював своє переконання в тому, що його світлість та інші учасники конференції намагалися використати мосьє Дюпона для власних потреб; що мосьє Дюпона зумисне запросили пізніше, аби інші мали змогу обговорити важливі теми без нього; що навіть після його приїзду його світлість мав приватні розмови з найповажнішими делегатами, не запрошуючи до них мосьє Дюпона. А потім містер Льюїс почав переповідати мосьє Дюпонові дещо з того, про що його світлість та інші учасники говорили за столом першого вечора після його приїзду.

— Відверто кажучи, сер, — мовив містер Льюїс за дверима, — мене обурило їхнє ставлення до ваших земляків. Вони називали їх «варварами» та «нікчемами». Я пізніше занотував ці слова у щоденнику.

Мосьє Дюпон щось коротко відповів — я не почув, що саме, — а тоді містер Льюїс знову сказав:

— Кажу вам, сер, я був обурений. Чи ж годиться так називати тих, хто ще кілька років тому стояв з вами пліч-о-пліч?

Я вже забув, постукав я тоді у ті двері чи ні. Цілком можливо, що, зважаючи на тривожний характер розмови, яку я мимоволі підслухав, я вирішив за краще взагалі піти геть. Хай там як, а довго я не затримався і через це — як я невдовзі мусив пояснити його світлості — не почув, як мосьє Дюпон зреагував на слова містера Льюїса.

Наступного дня дискусії у вітальні сягнули нового рівня напруги, а до обіду стали доволі запальні. Усе сміливіші коментарі з нотками докору летіли у бік крісла, де мовчки сидів, перебираючи пальцями бороду, мосьє Дюпон. Мені, як і, без сумніву, його світлості, впало у вічі те, що тільки-но наставала перерва, містер Льюїс одразу відводив мосьє Дюпона в якийсь закуток, де вони стиха про щось радилися. Після обіду я застав обох джентльменів у бібліотеці — вони стояли біля порога і перешіптувалися, але, помітивши мене, відразу перервали розмову.

Батькові тим часом ані ліпшало, ані гіршало. Наскільки мені було відомо, він майже весь час спав, та я й сам бачив його в постелі ті кілька разів, коли у вільну хвилину зазирав до нього на мансарду. Нагода поговорити з ним випала мені допіру наступного вечора після того, як повернулась його недуга.

Коли я увійшов до кімнати, батько спав. Покоївка, яку міс Кентон прислала за ним наглядати, встала, побачивши мене, і потрусила батька за плече.

— Агов, дівчино! — вигукнув я. — Що це за дурниці?

— Містер Стівенс сказав розбудити його, коли ви повернетеся, сер.

— Нехай спить. Він захворів від перевтоми.

— Він сказав, щоб я його розбудила, — повторила дівчина і знову потрусила батька за плече.

Батько розплющив очі й, ледь ворухнувши головою на подушці, глянув на мене.

— Сподіваюся, вам уже краще, — мовив я.

Він якусь хвилину не зводив з мене погляду, а тоді запитав:

— Унизу все гаразд?

— Ситуація доволі мінлива. Щойно минула шоста, тож можете уявити, яка в цей час атмосфера на кухні.

Батьковим обличчям промайнув нетерплячий вираз.

— Але все добре? — знову запитав він.

— Так, гадаю, у цьому ви можете не сумніватися. Я дуже радий, що вам стало ліпше.

Він неквапливо витягнув руки з-під ковдри і втомлено на них подивився. Кілька хвилин пильно їх розглядав.

— Я радий, що вам уже набагато краще, — врешті промовив я. — А тепер мені треба йти. Як я вже казав, ситуація доволі мінлива.

Він не зводив очей зі своїх рук. А тоді повільно промовив:

— Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком.

Я, усміхнувшись, відповів:

— Я дуже радий, що вам уже поліпшало.

— Я пишаюся тобою. Ти добрий син. Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком. Хоча, напевно, це не так.

— На жаль, я зараз дуже зайнятий, але ми можемо повернутися до цієї розмови вранці.

Батько далі дивився на свої руки так, наче вони його трохи дратували.

— Я дуже радий, що вам поліпшало, — повторив я і пішов.

Спустившись до кухні, я побачив, що там панує справжній гармидер, а в повітрі повисла напруга. Та я з приємністю згадую, що десь за годину, коли настав час подавати вечерю, мої підлеглі продемонстрували бездоганний вишкіл і стриманість.

Розкішна бенкетна зала, заповнена гостями, — це завжди дивовижне видовище, і той вечір не став винятком. Шереги джентльменів у смокінгах, яких було набагато більше, ніж представниць прекрасної статі, створювали доволі гнітюче враження; та з іншого боку, у той час над столом висіли два великі гасові канделябри, наповнюючи залу лагідним, м’яким світлом, а не сліпучим блиском, як стало відтоді, коли провели електрику. Під час другої, останньої вечері — більшість гостей роз’їжджалися по обіді наступного дня — товариство вже не стримувало себе так, як у попередні дні. Розмови точилися вільніше й голосніше, а ми ледь встигали доливати вино. Наприкінці вечері, що, за професійними мірками, відбулася без суттєвих труднощів, його світлість підвівся і звернувся до гостей.

Лорд Дарлінґтон почав промову з того, що висловив вдячність усім присутнім: мовляв, дискусії за останні два дні — «часами приголомшливо відверті» — відбувалися у приязній атмосфері й були сповнені бажання побачити перемогу добра, а одностайність, яку він спостеріг, виявилася набагато сильнішою, ніж можна було сподіватися. Під час завершального ранкового засідання учасники, на його думку, неодмінно поговорять про те, що кожен із них обіцяє зробити напередодні важливої міжнародної конференції у Швейцарії. Саме в цю мить — не знаю тільки, планував він це заздалегідь чи ні, — його світлість згадав про свого покійного приятеля, гера Карла-Гайнца Бреманна. Мій господар вибрав трохи невдалий момент, бо то був близький для нього чоловік і розповідати про нього він міг дуже довго. Мабуть, варто сказати й те, що лорд Дарлінґтон ніколи не був, так би мовити, вродженим промовцем, і зовсім скоро кімнату наповнили поодинокі звуки, які свідчили про те, що слухачі втратили терплячість, а промовець — їхню увагу. Коли лорд Дарлінґтон нарешті завершив свій виступ і закликав гостей підвестися й випити за «мир і справедливість у Європі», гамір уже досяг такого рівня — напевно, завдяки щедрим рікам випитого вина, — що мені це вже здалося трохи непристойним.

Тільки-но гості знову посідали на свої місця й повернулися до розмови, як хтось голосно постукав кісточками пальців по дереву: підвівся мосьє Дюпон. У кімнаті враз запала тиша. Поважний джентльмен обвів суворим поглядом усіх присутніх. А тоді мовив:

— Сподіваюсь, я не відбираю обов’язок, що його поручили комусь