Матадор. Нотатки авантюриста - Ігор Зарудко

Я знову сів під стовп.

Цуцик обнюхав мій наплічник і мої кишені. Мене попросили навіть зняти куртку. Я на це не відреагував. Вони не наполягали. За якийсь час мене відпустили, і я знову пішов у метро. Мені треба було їхати до станції «Наукова» в радіотехнічний університет, щоб залишити там частину афіш. На платформі метро мене обшукали ще раз. Знову без понятих. Це вже не викликало в мене жодних емоцій.

Словом, цього ранку я ще раз переконався – не варто їздити підземкою, коли не хочеш сидіти під замком.

Усі війни – чи то світові, чи громадянські – відбуваються або з питань релігійних, або бабських, тобто через жінок. Це тільки в Україні суперечки виникають через мовні питання. Навіть питання влади того чи іншого митрополита, московського чи київського, сходить на пси, коли хтось порушує питання мови. Політики підбурюють народ, той проклинає політиків, але йде в них на повідку й плює в спину своєму іншомовному брату.

Усе наче так, як склалось історично, – ганебно. І від цієї ганебності стає смішно. Такий уже смішний український народ. За те я його й люблю. Він неповторний. Коли треба, він може стати й єдиним, навіть з двома мовами. Це тільки питання часу…

Автобус, яким я їхав, розрізав освітлене місячним сяйвом місто із запахом ночі. Перший сніг накрив землю наче білою скатертиною, так, як накривають святковий стіл. У спальниках Харкова, подібно до плям від кетчупу на скатертині, на снігу виднілися червоні плями крові. Чоловіки, яким пощастило, із кров’ю на губах, що вже встигла запектися, поверталися до своїх жінок на лавочки під під’їзди. Не такі щасливі, ті, що лежали з розбитими пиками посеред снігу на районі, думали про помсту й про те, як би принизити свого візаві привселюдно й безкарно. У голову лізли тільки погані думки. Тоді вони йшли розбиратись одразу, утручаючись у жваву розмову інтелігентних гопів під під’їздом на лавці, яку вчора розбили ногами, показуючи свою силу двом п’ятдесятидоларовим проституткам, одна з яких колись була їхньою однокласницею.

Ми мчали тихим, подекуди широким проспектом просто в темінь майже навпомацки. Інколи водій висовував руку у вікно, щоб струснути попіл з тліючої цигарки. Нас їхало п’ятеро. Один – сивий чоловік у шкірянці – спокійно спав. Двоє інших лизали цицьки – він їй, вона йому. Обоє були якісь неохайні й розтріпані. Він – віком двадцяти одного-двадцяти двох років, а їй, судячи з усього, вже давно перевалило за сорок. Що могло поєднувати цих двох людей, для мене лишалося таємницею. Та й чи були вони взагалі знайомі до того, як сіли в один автобус, теж викликало в мене сумнів. Водій відчиняв і зачиняв двері. Аж раптом у молодого казанови задзвонив телефон. Він дістав його з третьої спроби.

«Да, Сірьож! Єдєм. Єдєм. Єдєм… Проєхалі вже давно. Алло…»

«Другу бутилку ми одкрилі, да только по рюмахє випилі…»

«Да от в баню єдєм…»

«Я ж орієнтацію ізмєніл, уже от одінадцать лєт…»

«Ізмєніл…»

«Нє, от с дєвчонками…»

«Та нє, гавно вопрос…»

«Ладно, давай! До встрєчі!»

Розмова з другом стала б для винахідника нової мови склянкою холодної води з льодом. Засунувши мобілку в кишеню, він якийсь час поводився більш сконцентровано, ніж досі, так, наче наганяв на свою персону понти. Жінка, з оголеними більш як наполовину грудьми, була від нього в приємному шоці. Вона поволі забувала про свої давно прожиті сорок, повертаючися думками в далекі дев’яності. Тим часом до автобуса то заходили, то виходили транзитні пасажири.

«Я вас випущу…»

«Я тоже вихожу…»

«Памятнік – остановк… спасібо».

«Ви там єщо на поворотє остановітє…»

«До свіданя».

Люди кохають одне одного. І страх погано, коли їхнє кохання, наче свічка, горить собі на різних кінцях торта, а ти підставляєш руки, щоб віск не потрапляв у крем, зроблений чи то з маргарину, чи то з вершків. Із часом свічки згорають. На руках лишається віск, а в пам’яті – вогонь. За тиждень-другий вони, колишні закохані, спілкуються на різні теми – про фільми, про книги, про секс, про ліхтарі. А ти, з воском на руках, згадуєш, як вони палали…

– Мені здається, вони підходять одне одному, – гаряче промовила В., наша спільна знайома.

– Мені теж так здається, хоч у них нічого не вийде. У них нема кохання, а є лиш закоханість. Кохання, наче дитина, з’являється на світ раптом і вже потім виношується, виховується й живе самостійно, тільки у двох тілах. Справжнє кохання – з першого погляду, а не після двох-трьох чи ще кількох там років дружби.

– А як же винятки? – так само палко заперечили мені.

– Це не той випадок. Я їх дуже добре знаю. У них багато чого спільного. Вони обоє цікаві, як книги. Такі собі бестселери, але вже прочитані. – Я зробив паузу на довгий ковток кави, глянув угору, наче відшукуючи зв’язок із космосом, і додав: – Прочитані одне одним.

– Ти п’яний, – раптом сказала наша спільна подруга, яка знала дівчину диво-пари більше за мене втричі.

– Але це не шкодить правді. Подумай, це все одно, якби закохались одне в одного ми з тобою. Що ми можемо дати одне одному?

– Ну, не знаю, – повільно сказала вона, так, наче про щось думала в цей момент. Я зрозумів, що бовкнув дурню, і почав виправдовуватись.

– Ну, добре. Я розумію – це невдалий приклад, але все одно… Я знаю всі твої плюси й мінуси. Усі, розумієш? І твою принциповість, і твій помірний пофігізм, і твою любов до лісу. А ти знаєш мої. Наприклад, любов до чарки. Отже, нам доведеться постійно ходити в театр і в кіно, так само, як їм. Розумієш? І що?!

– І що? – перепитала вона мене.

– Та нічого. Там багато попси. І нам про цю попсу доведеться говорити. Нам, у принципі, треба буде про щось говорити. Нових спектаклів та фільмів з’являється небагато, тож доведеться ходити на старі. Ну, театри – це ще куди не йшло. Там кожна постановка відрізняється від попередньої, залежно від того, хто з акторів нап’ється. А ось із фільмами так не вийде. Так ми довго не протягнемо. І вони, розумієш, і вони теж так довго не протягнуть. Вони зігнуться за місяць, максимум за два. І зі своїми суїцидальними розмовами прийдуть до