Провина - Ганна Хома

На них — професійних, цифрових, п’ятнадцять на двадцять один, з позначенням дати й часу зйомок — були зафіксовані оголені ділянки тіла: окремо плечі, зап’ястя, шия, груди, сідниці, стегна з внутрішнього боку, — і на кожній ділянці цього тіла — синці, де більші, де менші…

Влад відклав фотки і струсив попіл просто на килим.

— Ти мені не нароби тут дір. Килим дорогий.

— У нас іще є висновок від лікаря, так-так…

Бабуля знову нахилилася до діда — одразу видно, хто керує парадом, — вислухавши її, дідуля знову почав підскакувати:

— У нас є все, що потрібно, щоб засадити його за статтею, не подумайте, ми теж спочатку не повірили, але лікар підтвердила, що синці з’явились у понеділок, і все зафіксувала…

У понеділок. А сьогодні що? Середа.

— Де ти був у понеділок між п’ятою і шостою, — не раджу тобі викручуватися, Бармак?

— Тут, у своєму кабінеті.

— Усе сходиться, бачите-бачите?..

— Панове, давайте по порядку. Де була твоя медсестра у цей час?

— Я її відпустив. Відвідувачів не було…

— Зрозуміло. Чому ж ти сам залишився, тільки не кажи про робочий час?

— Чекав. До мене мали прийти… під кінець дня.

— Хтось іще був із тобою?

— Ні.

— Бреше, вона там була, наша онучка!

— Дякую, Галинко, прошу пригощайтесь, я лише хочу все перевірити. Ніхто не підходив, не заглядав, ні прибиральниця, ні..?

— Він замкнувся у кабінеті разом із нею! Ми посилаємо дитину до зубного, а вона приходить із плачем! А ви його тут іще кавою пригощаєте!

Дідуля був природженим промовцем, дати б йому ще трибуну, пару слухачів і бабулю під трибуну посадити — такий би мітинг вийшов, пальчики оближеш…

— Володимире, скажи мені щось утішне.

— Не хочеш, тоді я тобі скажу. Панове Єрмоленки стверджують, що ти запросив їхню онуку до кабінету, замкнув двері на ключ, посадив її у крісло і почав пояснювати деякі особливості функціонування жіночого тіла, — ось тут написано конкретніше, якщо бажаєш, можеш ознайомитись, якими ти поясненнями там займався, — це тривало півгодини, потім за дверима почулися кроки, дівчинка вирвалася, підбігла під двері й сказала, що буде кричати, якщо ти її зараз же не випустиш… Попереджу твоє цілком закономірне запитання: увесь цей час вона не кричала, тому що ти її залякав…

— Він сказав, що повириває їй зуби, якщо вона закричить!

Влад відставив каву — досить йому чорноти й гіркоти на сьогодні — і вибив із пачки наступну цигарку.

Казав йому вовкулака: зникни на пару днів, — тепер у нього були б свіжі сили й бажання щось доводити. А так…

— Ти хоч вираз обличчя можеш зробити іншим, Володимире? Не таким жалібним.

— Проти правди не попреш! І хай він припинить стільки диміти!

— Віддай пачку, не виводь мене… Молодець. А тепер скажи, як було насправді. Чи бачив ти цю дитину, що ти їй казав, що робив? Ну?

«Ця дитина» за весь час не вимовила ні звуку, не змінила пози, ніяк не відреагувала на те, що діялося довкола.

Шкода її…

— Скільки? — видихнув Влад, гасячи недопалок у попільничці. — Скільки ви хочете?

Дідуля став на диби.

— Що він собі дозволяє?!. Ми бачимо, що правди тут не доб’ємося! Ми підемо в органи!

— Ось мій номер телефона, зателефонуйте, як вирішите…

Коли сімейка нарешті вийшла з кабінету завідувача, завбачно прихопивши з собою номер його телефона, запала набундючена тиша.

— Володимире, якщо ти не залагодиш цієї справи, я тебе прикривати не стану. Допивай каву і вимітайся. Володи-и-имире…

— Слухаю.

— Не спи на роботі.

— Дома не спи, на роботі не спи. Знущаєтеся?

— Це ти в нас знущаннями промишляєш. А що, хто тебе знає? У всіх детективах збоченці — тихі й непомітні обивателі.

Марія відклала ручку. Ніяк не могла зосередитися, слова плуталися, не хотіли гладко лягати на папір, опиралися. Вперше чекала, щоб хтось прийшов і відірвав її від улюбленої справи. А хтось барився.

Вони передзвонили аж під вечір, коли у нього вже закінчилися цигарки, а йти до кіоска бракувало снаги, тому він просто сидів і чекав, а жінка ненав’язливо снувала неподалік, — подала йому вечерю до вітальні, забрала брудний посуд, — ні про що не розпитувала, він нічого не пояснював…

Вони зателефонували — і нудьга волохатою лапою мазнула по обличчю.

— Три, — видихнув дідок, але в трубі явно чути було шурхотіння мозкових звивин бабулі.

— Чого три?

— Ну як це чого, самі маєте здогадатися…

— Три гривні?

— Ви що? Штук. Умовними, — конспіраторним шепотом гукнули у трубку. — Завтра ми вийдемо на зупинку перед нашим будинком…

— Так, слухайте уважно. Ні, краще дайте слухавку вашій дружині. Даю вам двадцять хвилин. Устигнете приїхати до мене — матимете три тисячі, не встигнете…

— Нині?

— Негайно. Одна умова — привезіть із собою онуку.

— Це ми маємо ставити умови…

— Тоді можете більше сюди не дзвонити. Час пішов.

Він вимкнув мобілку і тільки тепер помітив жінку у спортивному костюмі, яка стояла біля дверей і дивилася на нього. Ходила дуже тихо, — він навіть не почув, як