Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

вечерю (забагато зусиль), вона одягнулась і стала наносити щедрі шари вечірнього макіяжу. Години дві копіткої праці перед дзеркалом далися взнаки – обличчя після денної пригоди було бездоганно відреставроване. Нарешті в дверях з’явився жених – музикант у протертих кросівках і дірявому светрі. Піранія критично оглянула його і його одяг і подумала, що приготована вечеря була б марною тратою грошей і зусиль…

Натомість запропонувала сходити повечеряти до ресторану. Дві години були варті того, щоб розкрутити жениха на вечерю, і вже в ресторані, огорнуту музикою й світлом лазерних ламп, Піранію знову пройняла вже знайома до болю думка: «Відчуваю – ще живу».

Ніхто перспективніший, ніж музикант, ні в ресторані, ні в барі їй не трапився. Тому поверталась в малесеньку квартирку вона з тим-таки депресивним служителем муз. Тицьнувши пальцем в пульт, обидва всілись на диван і випили ще по келиху вина. Піранія (за звичним сценарієм) почала легко загравати до жениха – той ліниво відмахнувся (подивитись бойовик – теж, на його думку, варіант), вечір котився до завершення. В якийсь момент короткочасного любовного процесу в голові у Піранії чітко дзеленькнуло: «Відчуваю – ще жива».

Годині о дванадцятій ночі вона випхала жениха за двері без зайвих церемоній і майже щасливо заснула. Минув ще один день.

Наступного дня їй випадало йти на роботу. Це мало радувало, але принаймні давало черговий шанс відшукати потрібного чоловіка. За одним із столиків вечеряв добре вдягнений горбань. Цілий вечір він накидав оком на Піранію, однак ніщо не ворухнулось в її душі в передчутті потенційного претендента, аж доти, доки за десертом він вкрадливо не пробубонів:

– Якби мені таку жінку! Ти варта всіх моїх кредитних карток…

Цей напівшепіт скидався на запаморочливий шелест купюр у гаманці – її найпотаємнішу мрію. Критично оглянувши старого лисого горбаня, впіймала себе на думці: «Чому б і ні?» – коли ж той запросив Піранію після роботи в бар, не відмовилась.

Горбань виявився дуже наполегливим. Мабуть, через власні фізичні вади він обожнював молоде тіло своєї нової коханки. Наступного дня новий жених сплатив усі рахунки Піранії і вручив їй віяло кредитних карток. Спершу Піранії було трохи соромно з’являтись з горбанем у товаристві, але кредитні картки в гаманці затьмарили своїм блиском усі сумніви. Справжні емоції, які вона знала, – це змога задовольнити свої найменші забаганки, і то негайно. Їй не хотілось думати ні про завтра, ні про вчора, тільки про день сьогоднішній. Так, тут вона виявилась майже буддисткою…

Через півроку Піранія вийшла заміж за горбаня і переїхала в його шикарний будинок за містом – так здійснилася заповітна мрія. Кожен з «молодят» отримав те, чого так прагнув. Коли ж ситу, доглянуту й безтурботну жінку міцно огортала туга чи неспокій – вона хапала кредитну картку і мчала в місто витрачати гроші.

Поступово наша героїня перетворилась в організм з певними добре розвинутими органами – одним із яких, звичайно, був шлунок. Голова й серце швидше нагадували рудиментарні відростки. Оскільки тепер потреба шукати чоловіка і спонсора в неї відпала, вона перестала відмовляти собі в їжі й уже за рік важила сто п’ятдесят кілограмів, через два роки – двісті. У такому режимі й габаритах вона й дожила своїх ще відміряних їй двадцять років.

Шанс

Знаєш, як почуваєшся, коли тобі ще немає тридцяти років і ти раптом зустрічаєш свого найдавнішого друга в незнайомому портовому місті? А надворі така погода, що хочеться співати й танцювати водночас!

Такими раньоосінніми вечорами, особливо у великих містах, збираються друзі в барах і кафе, діляться своїми літніми враженнями, жалями й радощами. Чомусь саме у вересні люди починають більше говорити одне одному про наболіле, про події літа, про плани – може, це останній відблиск наймальовничішої пори року? Хай там як, а того вересневого вечора набережною тинялись студенти і за столиками кафе, виставленими прямо на тротуарі, сиділи за келихом пива чи вина закохані чи просто щасливі парочки.

Так, несподівано після довгих блукань по світах, зустрілись у портовому місті двоє земляків. Як годиться, чи то через загальний настрій, вони почали згадувати старі часи, рідне місто й різні пригоди, які випадали на їхню долю за останнє десятиліття. Легкий солонуватий бриз лагідно лоскотав тіла й душі…

Сьорбаючи темне пиво, молодший з двох, Остап, риторично заводив:

– Хіба можна повірити, що вже більше десяти років, як ми закінчили школу? Ще тільки вчора, здавалось, сиділи на нивківських лавочках, лузали насіння, а все життя і яскраве майбутнє було в нас попереду… І от тепер ми в тому яскравому майбутньому опинились… І вже п’ять років минуло, як ми випустились з Художнього інституту?

Наче в трансі, в задумливому мареві ностальгії, відлунням продовжив Андрій:

– Усі ці шалені студентські часи, надії на новий світ, на нову країну, подорожі, наша майстерня… На тлі живої історії… Розвал совєтів, пасіонарні дев’яності…

Старший, Андрій, який випадково проїздом опинився у портовому місті, ще й досі не міг отямитись: він сидить віч-на-віч зі своїм однокласником і однокурсником, найдавнішим другом:

– Мій молодший брат цього року подав документи туди ж – і що? Те саме телефонне право, ті ж хабарі, ті ж сподівання на щасливе майбутнє великого художника… І що йому поясниш? Мріяти треба, тільки пізніше життя вносить свої корективи…

– Мабуть, тільки мені одному вдалось проскочити в той крутий інститут без хабарів, на шару. Я ще й досі не розумію, як це сталось, і з кожним роком розумію все менше…

І Остап уперше розповів своєму однокурсникові, яка історія з ним трапилась під час вступу до Київського художнього інституту років дванадцять тому. Тепер уже можна було навіть посміятись над тою фантастичною, хоча й правдивою історією.

Батько в Остапа був військовий, сім’я переїздила з місця на місце майже щороку. Жили то в Азії на полігонах, то в маленьких