Буллет-парк - Джон Чівер
— Обережно, любий, може, вона ще жива,— крикнула Неллі у вікно.
— Ні,— сказав Нейлз.— Вона вбита. Куля перебила їй шию.
— Звідки вона сюди забрела?
— Гадаю, з болота. Їй, мабуть, років сто. Я йшов до туалету і раптом побачив, як вона повзла по газону. Спочатку подумав, що це мені сниться. Вона футів зо три завдовжки. Могла б покусати дитину або собаку. Вдень я її закопаю.
Повернувшись до спальні (у нього ще дзвеніло в правому вусі, а права рука трохи тремтіла), Нейлз вирішив прийняти останню пілюлю, але рука затремтіла, й пілюля впала на підлогу та закотилася під туалетний столик. Почекавши, поки Неллі вийшла з кімнати, він зігнув металеву вішалку і ліг на підлогу, намагаючись дістати пілюлю. Дно туалетного столика (чи, вірніше, комода) майже торкалося підлоги, та до того ще й темно було, так що пілюлі ніяк не знайти. Нейлз вимів дві однопенсові монети й гудзик. Потім прийняв зі столу лампи і вирішив відсунути комод від стіни. Але шухляди були цілком забиті одягом. Нарешті вдалося-таки відсунути, але пілюлі не було — вона, мабуть, закотилася в шпару. Нейлз почав колупати вішалкою, але дістав звідти лише бруд.
При одній гадці, що доведеться їхати на роботу без пілюлі, Нейлза охопив жах. З'явилася задишка, губи пошерхли. Йому завжди здавалося, що він не пам'ятає про перенесений біль, але зараз всі муки й приниження, які він пережив, пересідаючи з поїзда на поїзд у Грінейкрзі та Ласкаласі, в Клір-Хейвені та Турандоті, знову опали його, чи не дужче, ніж тоді. Вдруге він не в силі цього стерпіти. І мужністю тут нічого не досягнеш — якщо б і примусив себе поїхати на станцію, то сісти в поїзд о сьомій сорок шість не зможе. Холодні ванни, самодисципліна, молитва — все, що засвоїв він ще бойскаутом, тепер не допоможе. Він мусить їхати в місто заради Неллі й сина. Якщо не поїде, то їх обсядуть страшні вороги — холод, голод, страх, вони зазнають усіх злигоднів погорільців. Він став під холодний душ, але й це не відвернуло його думок про поїзд о сьомій сорок шість, як про якесь рухоме пекло. Він не знав, коли лікар починає приймати хворих, але був твердо переконаний: треба негайно дістати рецепт.
Лікар Маллін жив у новому районі, що чомусь називався Сади, хоча всі будинки з двоповерховими квартирами стояли на голому місці і ніде не було жодного деревця. Нейлз подзвонив, і якийсь чоловік у піжамі відчинив йому двері.
— Я, мабуть, потрапив не туди,— сказав Нейлз.
— Ви до лікаря?
— Так.
— Адреса у вас правильна, але лікар тут більше не працює,— сказав той.— Місцеве медичне товариство три тижні тому заборонило йому лікувати. І він працює тепер у міській лабораторії.
— Чому?
— Пілюлі... Він давав хворим заборонені законом пілюлі.
— Пробачте, — вибачився Нейлз. Що ж йому тепер робити? Поїхати в місто? А якщо не доїде? Чи сісти в автобус? Чи, може, краще взяти таксі? Раптом до нього обізвався якийсь незнайомець з машини, що стояла поруч:
— Чи не лікаря ви хотіли б бачити?
— Та лікаря ж, чорт забирай!
— А що він вам давав?
— Я й сам не знаю.
— Якого кольору?
— Сірого й жовтого. В капсулі, половина сіра, половина жовта.
— Знаю. Хочете, я вам дістану?
— Звичайно, хочу, дуже хочу.
— Зустрінемось на католицькому кладовищі, Лорелл-авеню. Біля статуї солдата, добре?
Нейлз прийшов на кладовище до незнайомця. Це було старомодне кладовище з багатьма пам'ятниками, але велична статуя солдата на цілу голову була вища за всі кам'яні ангели, і її легко було знайти. Гробокопи рили кирками й лопатами могилу, що здивувало Нейлза,— він думав, тепер могили риють машинами. Обминув багатьох ангелів, різних за кольором і за розміром — одні з людину, інші — менші, зовсім крихітні. Деякі розпростерли крила над могилою, інші обвивали хрести. Солдат був у формі вісімнадцятого року — каска, схожа на тарілку, обмотки, просторі штани. У правій руці, прикладом униз, тримав американську рушницю зразка 1912 року. Білий камінь, з якого було витесано статую, зовсім не потемнів, тільки трохи вивітрився, так що риси обличчя й відзнаки стерлися, і солдат скидався на привид. Підійшов і незнайомець, тримаючи в руці букет тюльпанів, які десь, мабуть, украв. Він поставив квіти у вазу перед солдатом-привидом і сказав:
— Двадцять п'ять доларів.
— Я платив десять за більший флакон,— хотів поторгуватися Нейлз.
— Знаєте що,— сказав незнайомець,— я ризикую десятьма роками ув'язнення плюс десять тисяч штрафу.
Нейлз дав йому гроші і одержав п'ять пілюль.
— В понеділок їх у вас уже не буде,— сказав чоловік.— О пів на восьму я ждатиму вас на вокзалі в туалеті.
Нейлз відразу поклав одну пілюлю в рот. А чим же запити? Побачив дощову воду в кам'яній урні, дістав долонею й запив. Їдучи машиною, він нетерпляче ждав, коли ліки почнуть діяти, і, доїхавши до зупинки, відчув себе знову на рожевій хмарі. Він став спокійний, врівноважений, трохи сумний і до того неуважний, що забув навіть вкинути на стоянці чверть долара в автомат. У нього пройшов біль, і, доїхавши в місто, подзвонив Неллі та сказав, що, може, варто покликати знахаря.
X
Після ленчу Неллі налила собі віскі. Треба б сходити до психіатра, подумала вона, але їй пригадався той лікар, що крутився навколо неіснуючого зуболікарського крісла. Вона його зненавиділа — не за те, що спекулює будинками, а за те, що позбавив її ілюзії, немовби при скруті можна звернутися до психіатра. Потім їй пригадалось, що в служниці-злодійки були вставні зуби. Пригадала й дезодорант, яким користувалася: він, як твердила реклама, має запах глиці, а насправді ця імітація запаху була схожа на пародію: наче на снігових вершинах смерділо туалетом.
Еліот просив її покликати того знахаря, і вона поїхала
