Буллет-парк - Джон Чівер

в нетрі старого міста, що тяглися уздовж річки. Раніш їй ніколи не доводилось туди їздити. В газетах читала, що там навіть удень грабують і вбивають жінок, а в барах часто-густо ріжуться ножами. Надворі, хоч ще й не звечоріло, почало темніти, линув дощ. Всі дощі для більшості людей звичайно схожі між собою, але для Неллі вони були різні: одні легко спадали тонкою сіткою з невинного неба її дитинства, інші були гіркі та бурхливі, ще інші — так допікали, що запам'ятовувались на все життя. Сьогодні дощ мав солоний присмак крові. Отже, Неллі сіла в машину й поїхала шукати в нетрях поховальне бюро Пейтона. Воно містилося в похилому дерев'яному будиночку, двері якого з шпилястим верхом ніби мали підкреслити святиню, куди вносили покійників (трупи хуліганів, забитих хуліганами) і звідки їх виносили на чорне кладовище, що містилося за звичайним. Ліворуч були ще одні двері, за якими, як гадала Неллі, мали бути сходи на другий поверх. І справді, прочинивши їх, вона побачила сходи.

Неллі так звикла до свого кубельця, до своїх затишних кімнат, що ця атмосфера спокою й добра, здавалось, проникла у всі клітинки її організму, аж до хромосом. Тут все таке було незвичне, все дивувало й лякало. Різкий запах, характерний для всіх подібних закладів, наче позбавляв її моральної стійкості. Вона оглянулась навколо, чи не побачить чогось звичного (хоч би вогнегасника!), але нічого подібного тут не було. Якби зненацька перед нею з'явився один із тих легендарних грабіжників, про яких вона читала у вечірніх газетах, вона була б зовсім беззахисна. Неллі розгубилась, злякалась до смерті. Інстинкт підказував їй тікати звідси якомога швидше, обов'язок переконував зійти сходами на другий поверх. Ці дві могутні сили наче були розділені широкою річкою без єдиного мосту, і Неллі відчула, як вони не схожі одна на одну. Їй здавалося, що вона прощається на вокзалі не з ким-небудь, а сама з собою, що стоїть на кладовищі й прощається з собою. Прощай, Неллі.

Вона з болючою гостротою відчувала, що тут їй нема чого робити. Бо й справді, хто вона така? Переписувачка населення? Представник товариства по боротьбі з безробіттям? Активістка з ліги, яка хоче попередити перенаселення, а тому безкоштовно постачає протизаплідні пілюлі? Одна з тих, що дають поради матерям-одиночкам? Жінка, яка роздає бідним виторг базару, влаштованого з добродійною метою? Ні й ні. Вона просто мати, син якої тяжко хворий, і яка (за порадою злодійки) шукає чарівника-знахаря. «Я ж добра жінка,— думала вона, йдучи сходами, хоч і відчувала, як це смішно.— Я ж ніколи не переїхала білки на шосе, а взимку завжди годую пташок зерном та насінням». На верхній площадці хтось написав пальцем на запиленому вікні: «Сід Грінберг курить і жує тютюн». На площадку виходило двоє дверей. На одних напис: «Храм Світла», звідти долинали музика і неголосний спів з радіоприймача. Вона постукала, але ніхто не відізвався. Тоді погукала: «Пане Рутуола, пане Рутуола...»

З-за других дверей почулося чиєсь хихотіння — чи то розпусне, чи п'яне — й жіночий голос перекривив Неллі: «Гаде, рятуй Олю! Гаде, рятуй Олю!..» Тоді засміявся й чоловік. Мабуть, вони лежали в ліжкові. «Ой, гаде...» — почала жінка, але через сміх не могла скінчити. Неллі постукала ще раз, і якийсь чоловік гукнув їй, щоб заходила. Вона переступила поріг і побачила, як не дуже чорний негр оббивав цератою стілець. В кімнаті пахло стружками. Священний запах. Може, звідси й святість Христа, який народився в родині теслі? В кутку стояв вівтар, на якому посеред квітів із воску горіла свічка. Квіти ті нагадували про смерть — про смерть і китайські ресторани.

— Прошу завітати до Храму Світла,— сказав негр.

Голос у нього був різкий, з акцентом. Але яким? Мабуть, ямайським, вирішила Неллі. Обличчя худюще, одне око вибите. Або війна, або камінь з пращі. Це непорушне око постійно було звернено догори, немов у якомусь релігійному екстазі. Зате друге, рухливе, жваве, блискотіло виразно.

— Я — місіс Еліот Нейлз,— сказала Неллі.— Мері Ештон порадила звернутися до вас; у мене хворіє син.

— То ви хочете, щоб я до вас зараз поїхав,— не сказав, а проспівав Рутуола.

— Так, якщо у вас є можливість і якщо гадаєте, що зможете йому допомогти.

— Спробую,— сказав він.— Ось тільки помию руки. Але своєї машини я не маю, а в дощ знайти таксі важко.

Їдучи додому, Неллі розповіла, що сталося з Тоні і все, як було до хвороби. Ні, в нього не ямайський акцент,— вирішила вона. Його мова — без певного кореня, але з якоюсь вишуканістю і навіть претензією на чарівність.

Перш ніж відвести його до Тоні, Неллі запропонувала йому віскі.

— Ні, ні, дякую,— відповів він. — Я маю в душі те, що зігріває краще за алкоголь.

— Чи вам не треба чого-небудь?

— Прошу про одне: щоб мені ніхто не заважав.

— Я про це потурбуюсь.

Неллі зійшла вниз і налила собі віскі.

— Я — свамі Рутуола,— відрекомендувався він, зайшовши до Тоні.— Я прийшов допомогти вам, принаймні гадаю, що це мені вдасться. Але спочатку скажу, чого в мене таке одне око. Коли мені було п'ятнадцять років, я не втерпів і вкрав велосипед. Це був яскраво-червоний велосипед фірми «Швін» на три швидкості. Я ніяк не міг перебороти бажання будь-що добути його. А вкравши, сховав у підвалі. Коли батько знайшов, то дуже мене побив, а потім примусив повернути велосипед тому, в кого я вкрав, і сам теж пішов зі мною. Батько хлопця не хотів скаржитися на мене в суд, але мої батько й мати наполягли, щоб мене судили. Вони боялися, що з мене виросте злодій, якщо мене не буде покарано. Це були добрі, м'якосерді люди, котрі, як я тепер зрозумів, боялися всього на світі. Мене засудили до шести місяців виправної колонії в Лівертауні. Серед ув'язнених, як то часто буває, були й гангстери, які створили державу в'язнів. Вони з усіма поводилися дуже жорстоко, і я, щоб уникнути знущань, удав із себе кривого. Бо я гадав, що коли буду кульгати, то вони, може, не будуть мене мучити. Але якось, ідучи до їдальні, я забув про це, і вони, зрозумівши, що я їх дурив, жорстоко мене побили. Я пролежав два тижні в лікарні і навіки втратив ліве око. Я міг би цього вам не казати, але ж люди, розмовляючи, не тільки слухають, але й слідкують за очима