Буллет-парк - Джон Чівер
Нейлз ніяк не розумів чоловіків, які бояться жінок. Мав він, наприклад, друга з дитячих років, Гаррі Пайла. І цей Пайл боявся їх усе своє життя. Зрозуміло, почалося все з матері — дебелої, з величезними грудьми, яка вигукувала накази, що суперечили один одному, і цілком підкорила своїй волі чоловіка, а єдиного сина била сукуватою палицею. Коли Пайлу було вісім чи дев'ять років, він закохався в дівчину, яку звали Джені Форбс. Розумна, чутлива дівчина, хоч було в ній щось грізне: широкі плечі, голос, трохи занизький для дівчини, а крім того, був у неї ще дядечко Уїлберт Форбс, котрий відкрив у Алясці гору, яку назвали його ім'ям. Те, що його кохану звали так, як ту гору, нагадувало йому, що й вона така ж дебела й недоступна, і це його захоплювало й лякало. В школі, а потім у коледжі Пайл закохувався у гордих, вередливих дівчат. Перша його дружина, вродлива й відчайдушна жінка, народивши йому три дочки, втекла від нього з офіціантом. Після цього його несміливість іще збільшилася. Одружуючись вдруге, він, гадаючи перебороти свій страх, вибрав собі тиху, скромну, соромливу жінку,— а вона виявилась п'яницею, і Пайл ще дужче став боятися жінок. Всі три дочки від першої дружини виросли в міцних, дужих та вередливих дівуль, — і коли він якось найстаршій зробив зауваження, то вона, не довго думаючи, схопила настільну лампу й пожбурила в батька, що той змушений був тікати. Пайл боявся своєї секретарки, боявся друкарки, боявся кожної жінки, яку зустрічав на вулиці. Десь на четвертому десятку життя він захворів і потрапив у лікарню. Відвідуючи його там, Нейлз здивувався, як його друг боїться сестер, санітарок і навіть отих бабусь, що приносять хворим сигарети й журнали. Скільки його Нейлз не питав, що йому принести, той лише хитав головою. А коли запропонував привести когось із друзів, Пайл тільки зітхнув, а потім прошепотів: «А що коли й бог — це жінка?» І тієї ж ночі помер.
Нейлз зовсім не боявся Неллі, але турбувати її не став. Образився, обурився й сердито пішов спати у вітальню.
Коли б ви зустрілися з Нейлзом у поїзді чи літаку, в автобусі чи на пароплаві та спитали в нього, яка його професія, він відповів би — хімік. Працює в «Сафрон кемікл корпорейшн». Він і справді вчився в коледжі на хімічному факультеті, але курсу не закінчив і, звичайно, дуже відстав. П'ять років працював на фірмі «Монсанто» в Делаварі, а потім три роки в лабораторії хімічних добрив у Римі. Коли повернувся в Сполучені Штати, то влаштувався до фірми «Сафрон», яка мала невелику експериментальну лабораторію в Уестфілді. А переважно виробляла паркетний лак «Моніт», політуру «Тюдор» і зубну пасту «Спенг». Нейлз був агентом фірми по продажу «Спенгу», і це його завжди турбувало, бо ніби якось принижувало. Ось чому він постійно сперечався сам із собою. Хіба, переконував себе Нейлз, виробництво матраців, депілаторіїв, вітражів чи туалетних стільчаків — набагато краще, ніж рекламування «Спенгу»? Звичайно, ні. По телевізору «Спенг» рекламували в такий спосіб, що один боксер відмовлявся від проведення матчу, бо в його суперника тхнуло з рота. Від цього рота часто розходяться закохані, друзі, ба навіть чоловік із жінкою. Поганий дух — така ж хворість, як ожиріння чи неврастенія, і те, що він виліковує людей від цієї хвороби, цілком звичайна річ. Якось Нейлз прочитав у газеті, що через цю ваду лорд Рассел втратив свою наречену. Через поганий дух священик може втратити контакт зі своїми прихожанами, і Нейлз сам переконався, коли говів у священика Ренсома.
Фірма «Сафрон» існувала на патріархальній основі, її президент, чемний дідусь на прізвище Маршмен, тримав у своїх руках більшу половину акцій. Минулого року його син Майкл скінчив коледж і почав працювати в фірмі. Це була енергійна, повна різних ідей і дуже неприємна людина. Він вирішив запросити психологів, які б визначили ефективність «Спенгу», і ті сказали, що в нього занадто приємний присмак. Чистота, запевняли вони, асоціюється з гірким присмаком, отже, коли «Спенг» буде трохи менш приємний, його більше купуватимуть. Лабораторії було запропоновано розробити нову формулу, і наступного дня після обіду в Рідлеїв Нейлз мусив їхати в Уестфілд випробовувати новий склад «Спенгу». День був для нього цілком втрачений. Він полоскав рот і спльовував без кінця й краю. До того ж у нього не було навичок дегустатора, і він визначав навмання. Біля четвертої виїхав додому. У роті так пекло, що зупинив машину біля якогось бару, аби чогось випити.
Зовні це був найзвичайнісінький бар. Але коли Нейлз увійшов досередини, то побачив, що він майже не освітлений і відвідувачі почувають себе, наче в якомусь храмі. Бармен одягнений у яскраво-жовту куртку. Четверо відвідувачів сиділи за стойкою й пили віскі. Один з них годував хрусткою картоплею якогось собаку. «Далі Саутверка я ніколи не їжджу,— казав другий.— Ні, далі Саутверка вже не їжджу». Здавалось, невидимий метроном регулював ритм їхньої розмови, інтимної, сповненої асоціацій, що виникали стихійно, наче в поезії.
Всі четверо прибули з різних місць і поїдуть кожен своєю дорогою, але їхні силуети в сутінках здавалися невід'ємним придатком бару, як і крани на пивних бочках.
— Куплю склянку віскі тому, хто визначить породу мого собачки, — казав той, що годував собаку картоплею. Ніхто не зголосився на його пропозицію, і він сам собі відповів:— Мій собака наполовину гончак, а наполовину — ірландський сетер.
Нейлз замовив собі мартіні.
— Якось я мав дівчину, — розказував один з чоловіків за стойкою,— яка тільки й говорила, що «хелло». Чи зустрічали ви коли-небудь щось подібне? — Тому, що ніхто йому не відповів, він правив своєї:— Весь час тільки й чути було від неї «хелло» та «хелло». Я їздив туди щочетверга після вечері. В той день її чоловік ходив грати в бейсбол. Зустрічала вона мене в купальному халаті й одразу починала тараторити своє «хелло», Я роздягаюся, а вона цілує мене та все лепече «хелло, хелло, хелло». І так весь час. А коли дійде до того, заради чого я приходив, то вона знову — «хелло, хелло», тільки все голосніше й голосніше. І нарешті вже не говорить, а кричить. А після всього запалить мені сигарету, наллє віскі та й знову за своє: цілує й примовляє «хелло». Я одягнусь, поцілую її на прощання, а вона тільки — «хелло».
— А моя дружина, бувало, як скаже, то
