Буллет-парк - Джон Чівер
Після обіду Нейлз спитав Тоні:
— Ти виконав домашнє завдання?
— Виконав,— відповів Тоні.— Ми мали сьогодні два «вікна».
— Чи не хочеш пограти зі мною в гольф?
— З радістю.
Нейлз дістав з кладовки м'ячі й палиці, і вони поїхали на гольфове поле ліворуч від Шістдесят четвертого шосе. Воно було викладене ще в тридцяті роки, і тепер по всьому полі росла трава, між якою де-не-де виднівся бетон, вода в лунках висохла, крила «млина» обламалися і впали. Все ж чимало перешкод і лунок ще збереглося, і в літні вечори, не дивлячись на написи, що це приватна власність, на полі грали підлітки, а то й дорослі. Звичайно, ніяких ліхтарів на полі вже не було. Та цього теплого літнього вечора було ще досить видно. Із заходу дув теплий вітерець, а на тому боці річки хмарилось.
Ось як Нейлз сам собі описував те, що сталося тоді на гольфовому полі.
«Мені було соромно за те, що я полаявся з Неллі, і я пояснював це психологічними причинами та ще зубним еліксиром. Тоні почав грати, і мені з ним було дуже приємно. Я показав йому деякі прийоми, і він бив чудово. Я вже не грав років чотири, але тепер вирішив завжди грати з сином. Мені не дуже подобається його зовнішність: ніс у нього завеликий, колір обличчя нездоровий, але він мій син, і я його люблю. Ну, так от, було вітряно, і по той бік річки дуже хмарило. Те, що збиралося на дощ, я пам'ятаю дуже добре, бо ще з дитинства дуже люблю грім. Це вельми приємний звук, не те що гуркіт реактивного літака, а, крім того, зачувши грозу, я завжди пригадую себе молодим. Коли був юнаком, то ніколи не пропускав танців у клубі, і коли зараз почую музику, під яку ми тоді танцювали, „Дощик“, „Вільшанку“ абощо, то відразу уявляю себе сімнадцятилітнім. А ще дужче нагадує мені мою юність грім. Під його гуркіт я, хоч і не стаю знову молодим, але уявляю собі — що то значить бути молодим. Другу лунку ми забили однаково. А в третю треба поцілити так, щоб м'яч проскочив через стару автомобільну покришку. Це мені ніяк не вдавалось. Я дуже з нею морочився, як раптом чую: „А знаєш що, тату?“ — „Що, сину?“ І він вичавив: „Я хочу покинути школу“.
Це звалилось на мене, мов сніг на голову. Я розгубився, бо ніколи не міг би цього й подумати! Треба бути спокійним, терплячим і так далі, подумав я. Йому ж тільки сімнадцять. Отже, я уявив собі мудрого, досвідченого батька і намагався зіграти цю роль. Я запнувся терпінням, наче великим вовняним покривалом, але воно весь час сповзало з мене. Голосом, сповненим терпіння, я спитав його: „Чого ж це раптом?“ І він пояснив, що все одно нічому там не вчиться. Французька мова — одне горе, а англійська ще більше, бо він знає літературу краще за вчителя. Астрономія — казна-що, і викладає її старий дурень. Коли він вимикає світло, щоб показати фільм, то учні або сплять, або кидають один в одного, а одного разу його довели до плачу тим, що, коли він став щось пояснювати, всі раптом устали й вийшли з класу. Тоні, мовби оглянувшись і побачивши, як той плаче, повернувся до нього й сказав, що вони не хотіли його образити, а просто боялися спізнитись на наступний урок, того й пішли, а вчитель сказав, що його тут ніхто не розуміє, що він любить учнів, любить усіх до одного. То як можна поважати вчителя, який розпускає нюні? Ну, потім ми розіграли п'яту лунку — там треба провести кулю через ворота. Я провів її, але в нього було ще три удари. Ми говорили далі. Я сказав, що все ж атестат йому потрібний, бо що він робитиме без нього? А Тоні відповів, що мріє боровся за поліпшення життя у міських нетрях. Він чув, що існують школи для дуже бідних дітей, і він хотів би там працювати. Ну, й мав я мороки з отим вовняним покривалом, з моїм терпінням! Натягну його на одне плече, а воно сповзає на інше. Я заявив, що згодний, аби він там працював, та й мати не стане заперечувати, але атестат одержати все ж треба. Ця робота, як і будь-яка інша, вимагає певних навичок і знань. А коли він одержить атестат, то ми з матір'ю будемо щасливі послати його в спеціальний коледж, який готує викладачів для таких шкіл. Він на це відповів: на біса той диплом, коли він усе одно нічому не вчиться? Та це ж, казав він, обман, шахрайство, як і будь-який папірець, як і будь-який міжнародний договір. Ну, кажу я, хай буде й обман, а необхідно дотримуватись певних правил. Ось, наприклад, штани — може, й не найзручніший одяг, але правило таке, що всі носять. А то сідав би я в поїзд голозадий! А він мені: про мене, сідай голозадим. Ми саме скінчили партію в гольф, як підійшли якісь люди, вже й не знаю, підлітки чи дорослі, й попросили дозволу пограти. Ми сказали „будь ласка“ й пішли.
Грім гримів усе ближче, здавалось, ось-ось поллє дощ, зробилось темно, і вже не можна було роздивитись гравців. Це були, певно, старшокласники, а може, шпана, хулігани з нетрів — одне слово, не знаю хто. На них були джінси, стильні сорочки, волосся насмальцьоване. Голоси якісь неприродні, чи, може, вони кривлялися — не знаю. Поки один цілився по м'ячу, другий з усієї сили вдарив його, і той упав, охаючи, мов важко поранений. Справа не в тому, що мені неприємні такі типи, я просто їх не розумію, а коли нічого не знаєш про людей, з якими зустрівся,— тобі страшно, наче темної ночі. Ні, я не боюся темряви, але існує щось незбагненне, від чого поневолі лякаєшся. Я помітив, що, коли
