Ґолем - Густав Майрінк
«І що, взяли?» — ледь не вихопилося мені, але я вчасно прип’яв язика.
Щоки студента вкрилися червоними плямами.
— Гроші, ясна річ, я взяв.
Мені кров шугонула в голову!
— Узя…ли? — пробелькотів я.
— Ніколи не гадав, що таку чисту радість можна відчути на землі! — Харусек на мить примовк і скорчив кумедну міну. — Хіба ж не найвища насолода бачити, як у господарстві матінки-природи розсудливо й мудро заправляють матеріальні блага, — він промовляв наче пастор, побрязкуючи грошима в кишені. — Насправді ж, вважаю своїм високим обов’язком скарб, довірений мені милостивою рукою, увесь до копійчини віддати задля досягнення найшляхетнішої мети…
П’яний він? Чи божевільний?
Раптом Харусек змінив тон.
— А чорний гумор у тому, що Вассертрум сам заплатив за свої ліки… Хіба ні?
Невиразна підозра, що саме ховається за словами Харусека, закралася мені в душу, й мороз пішов поза шкірою від погляду його запалених лихоманкою очей.
— Та годі про це, майстре Пернат. Завершімо ліпше нагальні ґешефти. Та дама, що приходила… то ж була вона? Як це їй спало на думку з’явитися отак серед білого дня?
Я розповів Харусекові, що трапилося.
— Вассертрум напевно не має жодних доказів, — радісно урвав мене студент. — Інакше б він не обшукав знову сьогодні вранці ательє. Дивно, що Ви його не чули! Добру годину там пробув!
Мене здивувало, звідки йому все відомо, я запитав його про це.
— Дозволите? — Харусек взяв зі столу цигарку, прикурив і заходився пояснювати: — Бачте, якщо відчинити двері, перетяг з коридору потягне за собою тютюновий дим. Це, мабуть, єдиний закон природи, на якому Вассертрум визнається досконало. Як Вам відомо, будинок належить йому, тож він, про всяк випадок, влаштував у зовнішній стіні ательє маленьку, потайну нішу — своєрідну вентиляцію, а там — червоний прапорець. Якщо хтось заходить чи виходить з кімнати, тобто влаштовує перетяг, Вассертрум одразу помічає знизу тріпотіння прапорця. Я теж про це знаю, — сухо додав Харусек. — Мені теж видно прапорець з підвального приміщення у будинку навпроти, де ласкава доля милостиво дозволила мені замешкати. Милий жарт з вентиляцією, хоч і запатентований достойним патріархом, відомий мені вже багато років.
— Яку ж нелюдську ненависть Ви маєте до нього відчувати, якщо пильнуєте кожний його крок! Та ще й віддавна, як самі кажете! — вигукнув я.
— Ненависть? — Харусек через силу всміхнувся. — Ненависть? Ненависть — це ще м’яко сказано! Ще не вигадали слова, яким можна означити мої до нього почуття. Я ненавиджу — це правда, але не його. Я ненавиджу його кров. Розумієте? Я, мов дикий звір, учуваю навіть краплину такої крові в жилах людських, а… — він зціпив зуби. — А це іноді трапляється у ґетто.
Не в змозі більше говорити від надмірного збудження, Харусек підбіг до вікна й задивився надвір. Я чув, як він намагається погамувати кашель. Якийсь час ми обоє мовчали.
— Агов, а це що таке? — раптом стрепенувся Харусек і махнув мені рукою. — Швидко! Покваптеся! Може, маєте бінокля або якусь підзорну трубу?
Ми обережно, з-за фіранки, визирали вниз.
Глухонімий Яромир стояв перед яткою лахмітника й, наскільки можна було судити з його рухів та міміки, пропонував Вассертрумові купити якийсь маленький блискучий предмет, який він ховав у долоні. Вассертрум накинувся на ту річ, мов шуліка, поніс її до свого лігва. Та вже за мить вискочив, блідий, як смерть, і схопив Яромира за грудки. Зав’язалася запекла боротьба. Раптом Вассертрум відпустив хлопчину. Він ніби задумався, оскаженіло гризучи верхню заячу губу. Потім замислено глянув угору, на нас, взяв Яромира попід руку і цілком приязно повів до своєї ятки.
Ми прочекали десь зо чверть години: ті двоє, мабуть, ніяк не могли сторгуватися.
Нарешті глухонімий з’явився на порозі і з задоволеною міною подався своєю дорогою.
— Що Ви на це скажете? — запитав я. — Ніби нічого надзвичайного? Видно, бідолашний хлопчина хотів виручити трохи грошей за якусь вижебрану річ…
Студент нічого не сказав на це, знову мовчки сів до столу.
Мабуть, і він не надав особливого значення події, бо за якийсь час продовжив звідти, де зупинився:
— Отож я казав, що ненавиджу його кров… Ви спиніть мене, майстре Пернат, якщо я знову надто розпалюся. Хочу зоставатися холоднокровним. Не варто марнувати нінащо свої найліпші почування. Бо потім настає ніби важке похмілля. Людина з відчуттям міри повинна тверезо добирати слова, без пафосу, як проститутка чи… чи якийсь там поет… Відколи світ стоїть, нікому й на думку не спало б «заламувати руки» з горя, якби не актори, яким цей жест видавався особливо пластичним.
Я зрозумів, він навмисне теревенить, що на язик спливало, аби відновити душевну рівновагу. Це йому ніяк не вдавалося. Харусек нервово метався кімнатою, хапав усе, що під руку потрапляло, а потім розсіяно ставив на місце й несподівано повертався до своєї теми:
— Я вгадую цю кров у щонайменшому мимовільному порухові людини. Я знаю дітей, які схожі на нього і вважаються його дітьми, та не з одного вони роду — мене не обдуриш! Довгі роки я не знав, що доктор Вассорі його син, але, так би мовити, занюхав його…
Ще малим хлопцем, коли я й підозрювати не міг, який до мене має стосунок Вассертрум, — при тих словах Харусек пильно глянув на мене, — я вже володів тим даром. Мене топтали, били, на мені живого місця не було, яке б не зазнало нестерпного болю; мене морили голодом і спрагою, ледь не доводячи до божевілля, спонукаючи їсти сиру землю, але я не міг ненавидіти своїх катів. Просто не міг. У мені не залишалося місця ще й на ненависть… Розумієте? Хоча все моє єство просякнуте нею.
Ніколи Вассертрум не заподіяв мені ані найменшої кривди, ніколи не бив мене й не ображав — хоча б раз насварив, коли я вуличним хлопчиськом вештався під ногами! Я це точно знаю, та все ж уся моя лють і жага помсти спрямована проти нього. Лише проти нього!
Навіть у дитинстві я ніколи не дошкуляв йому прикрими витівками, а коли це робив хтось інший, відходив убік. Зате міг годинами стояти у підворітні, зачаївшись за вхідними дверима й припавши до щілин, не зводити з нього погляду, аж мені чорніло в очах від нез’ясовної ненависті.
Гадаю, саме тоді й заклався у мені талант провидництва, який миттю прокидається, досить мені ввійти в контакт з істотою, ба, навіть річчю, пов’язаною з ним.
