Ґолем - Густав Майрінк

Згодом це стало заледве не манією: я позбувався невинних речей лише тому, що мене гнітила думка: його рука їх торкалася. І навпаки: інші ставали дорогими моєму серцю, як друзі, які теж бажали йому зла.

Якусь мить Харусек мовчав, втупившись відсутнім поглядом у порожнечу. Його пальці мимоволі гладили терпуг, що лежав на столі.

— А коли кілька співчутливих учителів зібрали трохи коштів на моє навчання, і я зміг студіювати філософію та медицину, зміг при тому навчитися мислити, отоді поступово я збагнув, що таке ненависть. Лише те ми здатні глибоко ненавидіти, що є часткою нас самих…

Отак, крок за кроком, я довідався про все: ким була моя матір, а може… може й досі є, якщо ще жива… і що в моєму тілі, — тут Харусек відвернувся, аби я не бачив його обличчя, — тече його огидна кров… Так, так, Пернате, чом би Вам цього не знати: він мій батько! Тоді я збагнув, де корінь зла… Іноді мені вбачається таємнича закономірність у тому, що я сухотник і кашляю кров’ю: моє тіло опирається усьому, що успадковане від нього, й з обридженням те відкидає.

Часто моя ненависть супроводжувала мене й у снах, намагалася потішити картинами розмаїтих тортур, яких я б міг йому завдати. Але я сам відганяв їх від себе, бо вони завжди мали якийсь прісний присмак і задоволення не приносили.

Отак зосередившись думками на собі, дивуюся: не існує у світі нікого й нічого, що могло б збудити в мене ненависть, ба, просто неприязнь, окрім нього та роду його… І тоді огортає мене відразне відчуття: я міг би стати тим, що називають порядною людиною! Але, на щастя, це не так. Я вже Вам казав: у мені немає більше місця…

Тільки ж не думайте, мовляв, трагічна доля озлила мене (що він заподіяв моїй матері, я довідався значно пізніше). Я зазнав одного радісного дня, з ним не зрівняється ніщо, доступне звичайному смертному. Не знаю, чи відомо Вам, що таке внутрішня, справжня, гаряча побожність? Я теж до того часу не знав… Того дня, коли Вассорі вкоротив собі віку, я стояв унизу, біля ятки, і бачив його тієї миті, коли сповістили новину. Він сприйняв її «тупо», без жодного виразу, як актор-дилетант у мізансцені, вибудуваній реальним життям. Може, з годину простояв у прострації, ледь задерши над зубами криваво-червону заячу губу, а погляд мав такий… такий… звернений у себе… Отоді я відчув пахощі ладану, звіяні крилами архангелів.

Ви знаєте чорний образ Скорботної Діви Марії у Тинському храмі? Я упав перед нею ниць, і раюванням переповнилась душа…

Дивлячись на Харусека з мрійними, великими очима, у яких бриніли сльози, згадав я слова Гіллеля про незбагненність темного шляху, простеленого перед братами смерті.

Харусек вів далі:

— Зовнішні обставини, які «виправдовують» чи то пояснюють мою ненависть в очах штатних суддів, Вас, вочевидь, не зацікавлять: факти видаються верстовими віхами, насправді ж, виїденого яйця не варті. Вони, як дражливий для вуха ляскіт корків з-під шампанського — лише недолугим телепням здається, що саме в цьому полягає весь шик забави.

Вассертрум усіма звичними для таких типів сатанинськими способами змусив мою матір підкоритися його волі, а може, ще й гірше… А потім… потім продав її… у дім розпусти… Це не важко зробити, якщо бути за панібрата з поліційним начальством… Та не тому, що вона йому остогидла, о ні! Я знаю усі закамарки його серця: того дня, як її продав, він уповні усвідомив, як насправді безмежно її кохає… Такі, як він, чинять ніби всупереч здоровому глузду, але завжди однаково. Його загребуще бабакове начало бунтує при появі покупця, хай той навіть платить добрі гроші; його гнітить лише одне: «необхідність» віддати товар. Поняття «володіти» для нього понад усе, і якби Вассертрум міг собі витворити якийсь ідеал, він утілився б в абстрактному понятті «власність»…

Цей страх виріс у ньому непомірно, до розмірів гори: не бути більше «певним себе»; не хотіти віддавати щось на вівтар любові, а бути змушеним віддавати; відчувати присутність невидимого, що могло б закувати в кайдани його волю чи те, що б він хотів, аби звалося його волею. Це був початок. Що було потім, відбувалося автоматично. Так, щука — хоче вона чи ні — механічно хапає усе блискуче, що пропливає повз неї.

Тож збути мою матір з рук стало для Вассертрума природним наслідком його попередніх вчинків. Він удовольнив відчуття, рештки яких ще десь глибоко в ньому дрімали: жадоба грошей й збочена насолода від самобичування… Вибачте, майстре Пернат, — голос Харесека раптом зазвучав так твердо й притомно, аж я злякався. — Вибачте, що я страшенно детально про це розповідаю, та коли вчишся в університеті, а під рукою купа літератури, якою забиваєш собі мозок, мимоволі починаєш говорити по-книжному витіювато.

Аби зробити студентові приємність, я змусив себе усміхнутися, хоча в глибині душі добре розумів: він ледь стримує плач.

Якось треба йому допомогти, міркував я, принаймні хоч трохи, наскільки зумію, розрадити в горі. Я непомітно вийняв з шухляди комода останні сто гульденів однією банкнотою і поклав до кишені.

— Колись згодом, коли заживете заможніше, станете лікарем, Ваша душа заспокоїться, пане Харусек, — мовив я, щоб скерувати розмову в мирне русло. — Скоро Ваш докторат?

— Найближчим часом. Я чуюся зобов’язаним перед своїми благодійниками скласти цей екзамен. Хоча сенсу в цьому немає, мої дні вже полічені…

Я хотів, як це прийнято, заперечити, мовляв, він дивиться на світ у надто чорних барвах, але Харусек урвав мене, усміхнувшись:

— Так навіть ліпше. Не велика то втіха наслідувати комедіантів-ескулапів, щоб потім, урешті-решт, ставши дипломованим отруйником, здобути дворянський титул, — додав він жовчно. — Шкода тільки, що я ніколи не зможу приносити користі своєю працею тут, в ґетто, — він узяв до рук капелюха. — Не хочу Вам довше заважати… Чи може, Ви ще щось маєте сказати з приводу Савіолі? Гадаю, ні. Дайте мені, у кожному разі, знати, як довідаєтеся щось нове. Найліпше, почепіть люстерко на вікно — то буде мені знак навідатися в гості. До мого ж запілля нізащо не приходьте, Вассертрум одразу запідозрить нас у змові. До речі, дуже мені цікаво, до чого він тепер вдасться, побачивши, як