Ґолем - Густав Майрінк
Я боявся тієї миті, коли отямлюся і з приголомшливою, спопеляючою ясністю сприйму те, що трапилося, за реальність.
Та ще не тепер! Спершу сповна насолодитися тим, як сходить на мене невимовне сіяння!
Це було мені під силу! Достатньо лише зайти до спаленьки й відімкнути касетку, де лежить книга Іббур — подарунок незнайомця!
Не так давно я торкався її, коли клав до касетки листи Ангеліни!
Час до часу знадвору долинав приглушений гуркіт, коли вітер скидав з дахів снігові замети, а тоді наставала глибока тиша — біла, пухнаста ковдра на бруківці поглинала будь-який звук.
Я вже хотів знову взятися до роботи, та раптом знизу почувся металевий цокіт копит, такий гострий, аж, здавалося, іскри викрешувалися.
Відчинити вікно й визирнути надвір — годі було й думати: мороз замурував рами, а шибки до половини завіяло снігом. Мені видно було тільки Харусека й лахмітника Вассертрума, які стояли внизу й вели, вочевидь, цілком мирну бесіду; я бачив їхнє непомірне здивування, коли вони оніміло витріщилися, мабуть, на екіпаж, невидимий мені.
Чоловік Ангеліни! — майнуло в голові. Бо ж не могла то бути вона сама! Приїхати до мене… на Півнячу вулицю… власним екіпажем! На очах усіх! То було б справжнім божевіллям! Але що казати чоловікові, як він зажене мене в глухий кут запитаннями?
Заперечувати, звісно, усе заперечувати!
Я квапно зважив усі варіанти: це міг бути лише її чоловік. Він одержав анонімного листа — від Вассертрума, — що вона тут на побаченні, і їй потрібне виправдання, скажімо, вона замовила в мене камею чи щось іще… Ось! Навальний грюкіт у двері — переді мною стояла Ангеліна.
Вона не могла спромогтися на слово, але вираз її обличчя про все мені розповів: їй нічого більше ховатися. Кінець пісеньці…
А щось у мені не хотіло в це вірити, я не міг змиритися з втратою надії їй допомогти.
Я підвів її до фотеля, мовчки гладив їй волосся, а вона, виснажена до краю, заховала, мов дитина, своє личко в мене на грудях.
Ми слухали, як потріскують дрова в печі, дивилися, як шугають підлогою червоні відсвіти полум’я — то спалахують, то гаснуть… то спалахують, то гаснуть… то спалахують, то гаснуть…
«Де серденько коралове?» — звучало в мені.
Я стрепенувся: Де я? Скільки часу вона вже тут сидить?
Обережно й тихо, зовсім тихо, щоб не сполохати, не розвередити болісної рани, я взявся випитувати її.
Уривками вивідав усе, що мав знати, й склав докупи, наче мозаїку:
— Ваш чоловік знає?…
— Поки ні… Він ще не повернувся… з дороги.
Отже, мова йшла про життя доктора Савіолі. Харусек правильно здогадався. Саме тому, що більше не йшлося про її життя, а про життя Савіолі, вона тут. Вона не має наміру й далі приховувати свою таємницю, збагнув я.
Вассертрум ще раз побував у Савіолі. Погрозами й силою таки дістався його ложа.
А далі? Далі! Що він хотів від нього?
Що хотів? Про щось вона сама здогадалася, про щось довідалася: він хотів, щоб… щоб доктор Савіолі… наклав на себе руки.
Вона знала тепер причину нестямної ненависті Вассертрума: колись доктор Савіолі загнав у могилу його сина, окуліста Вассорі.
Мене мов блискавкою осяяло: бігти вниз, усе розповісти лахмітникові… що то Харусек скерував удар… потайки… а не Савіолі, доктор був лише знаряддям у його руках…
«Зрада! Зрада! — стугоніло в моєму мозку. — То ти хочеш спрямувати жагу помсти цього негідника на бідолашного сухотного Харусека?» — сумніви до крові роздирали мене навпіл.
І раптом спокійна, холодна, мов лід, думка підказала рішенець: «Дурню! Зброя ж у твоїх руках! Досить лише взяти зі столу терпуг, збігти вниз і всадити його лахмітникові в горлянку, так щоб гостряк проткнув потилицю…»
З мого серця рвався вдячний крик до Бога…
Я випитував далі:
— А доктор Савіолі?
Він, безумовно, накладе на себе руки, якщо вона його не порятує. Доглядальниці не відходять від нього ні на крок, присипляють його морфієм, та ану ж він раптом прокинеться… можливо навіть цієї миті… і… і… ні, ні, їй треба квапитися, не можна гаяти ані секунди. Вона напише своєму чоловікові, в усьому зізнається… хай забирає дитину, лиш би жив Савіолі. Цим вона виб’є з рук Вассертрума єдину зброю, яку той має і якою погрожує…
Вона випередить його, сама відкриє таємницю.
— Ви цього не зробите, Ангеліно! — вигукнув я, думаючи лише про терпуг; мені перехопило голос від тріумфальної радості — усвідомлення своєї могутності.
Ангеліна поривалася іти. Я її не відпускав.
— Лише одне іще! Подумайте, невже Ваш чоловік отак відразу повірить лахмітникові на слово?
— Але ж Вассертрум має докази, скоріш за все мої листи, можливо, мій портрет — усе, що лежало в письмовому столі в ательє, тут, по сусідству.
Листи? Портрет? Письмовий стіл? — я вже не тямив, що роблю: схопив Ангеліну в обійми й осипав поцілунками. Цілував уста, чоло, очі…
Її біляве волосся огорнуло моє обличчя золотим серпанком.
Потім, тримаючи в долонях її витончені руки, я розповів їй через слово історію про те, як смертельний ворог Вассертрума, бідний чеський студент, позабирав з шухляд усі папери, і тепер вони в повній безпеці — у мене.
Ангеліна кинулася мені на шию, сміючись і плачучи водночас. Поцілувала мене. Метнулася до дверей. Повернулася і поцілувала мене ще раз.
Потім зникла.
Я стояв, мов оглушений, усе ще відчуваючи її віддих на своїй щоці.
Я чув, як загримотіли колеса екіпажу по бруківці, як шалено зірвалися у галоп коні. За хвилину стало тихо. Мов у склепі.
У мені теж.
Раптом позад мене тихо скрипнули двері — у кімнаті стояв Харусек.
— Вибачте, пане Пернат, я довго стукав, але Ви, певно, не чули.
Я лише мовчки кивнув.
— Сподіваюся, Ви не подумали, тільки тому, що бачили мене за розмовою з Вассертрумом, ніби я помирився з ним? — глузливий усміх Харусека підказав мені, що то був чорний жарт. — Хочу, аби Ви знали: щастя прихильне до мене… Серце отого недолюдка зм’якло до мене, пане Пернат. Дивна річ голос крові, — додав він тихо, ніби сам до себе.
Я не зрозумів, що він мав на увазі, може, мені почулося, подумав… Щойно пережита схвильованість ще бриніла в мені.
