Ґолем - Густав Майрінк

Так вона там і лежала, мерехтіла до мене з темряви біло-сірою, розмитою плямою.

Зусиллям волі я змусив себе думати, як потрапити додому.

Чекати ранку! Гукнути перехожим з вікна, щоб передали мені нагору драбиною свічки або ліхтарню! Я усвідомлював, що без світла безкінечним, заплутаним лабіринтом мені ніколи не потрапити назад. Або, якщо вікно надто високо, можна спустити мені на мотузці… Господи! — блискавкою пронизало мене. Тепер я знав, де опинився! Кімната без дверей лише з одним заґратованим вікном — старовинний будинок у Старошкільному провулку, який усі оминали десятою дорогою! Якось, багато років тому, один чоловік уже спускався на мотузці з даху, щоб зазирнути через вікно, і мотузка обірвалася… Так… Я був у будинку, де щоразу зникав примарний Ґолем!

Безмежний жах, якому я безнадійно опирався і навіть нагадуванням про листи не міг його притлумити, паралізував мої думки й змусив судомно зіщулитися серце.

Квапно пробелькотів я схололими устами, що це лише вітер крижано дмухнув з кутка; повторював ті слова що раз швидше й швидше, дихання зі свистом вихоплювалося з грудей — нічого більше не допомагало: ген там, у кутку, білувата пляма… карта… надималася пухирем, доповзала до місячної доріжки й знову ховалася у темряві… Звуки, наче краплі, прокинулися — чи то в думках, чи в передчутті, чи наяву… у просторі й водночас поза ним… та все ж десь… глибоко в серці й знову посеред кімнати, схожі на циркуль, який, падаючи, впинається у дерево й застрягає там…

Щораз знову й знову: біла пляма… біла пляма!.. Це лише карта, нікчемна, дурна карта, волаю я до свого мозку. Намарне!

Та ось він набирає обрисів… обростає плоттю… Паґад забився у куток і незмигно дивиться на мене звідти моїм обличчям.

Минають години… Я сиджу непорушно, зіщулившись у своєму закутку — промерзлі мощі в чужому, зотлілому одязі. А той, навпроти, — то я сам.

Німий і застиглий.

Ми вдивляємося навзаєм у вічі, один — потворне віддзеркалення іншого…

Чи він теж бачить, як місячний промінь спроквола, ліниво пересувається підлогою, наче стрілка невидимого годинника безмежності, виповзає на стіну й стає дедалі блідішим.

Я загіпнотизував його своїм поглядом, тож даремно намагався він розчинитися у передранішній сутіні, яка квапилися через вікно йому на допомогу.

Я міцно його тримав.

Крок за кроком виборював у нього своє життя, життя, що було моїм, але більше мені не належало…

А коли він з настанням світанку геть змалів й знову заповз у свою карту, я підвівся, підійшов й запхав до кишені його — паґада.

Провулок унизу ще був безлюдний та пустельний.

Я перетряс мотлох у кутку, до якого вже дісталося світло дня: черепки, іржава пательня, зітліле клоччя, шийка пляшки. Мертві речі й водночас такі дивно знайомі.

І стіни — якими виразними стали тріщини й розколи! — де ж я їх бачив?

Я взяв до рук колоду карт — якийсь тьмяний спогад зринув у пам’яті: чи не сам я їх розмальовував? Ще дитиною? Ген давно-давно?

То були старезні карти таро. З єврейськими знаками. Номер дванадцять мав би зображувати «вішальника» — звідкись я це пам’ятав… Униз головою… Руки за спиною… Я перетасував карти. Ось! Ось він!

Далі знову — у напівсні, напівреальності — перед моїми очима постала картина: почорніла будівля школи, згорблена, перекошена — похмуре відьомське кубло з піднятим лівим крилом, праве зрослося з сусіднім будинком. Нас кілька підлітків… Десь тут занедбаний льох…

Потім я оглянув себе: старомодний костюм видався мені цілком чужим, і це знову збило мене з пантелику.

Гуркіт підводи на вибоїстій бруківці вирвав мене з задуми, та коли я визирнув униз, на вулиці не було жодної живої душі. Тільки великий пес стояв на розі, ніби чекав чогось…

Ось! Нарешті! Голоси! Людські голоси!

Дві старі жінки поволі дибали собі провулком. Я, скільки міг, пропхав голову крізь ґрати й гукнув їх.

З роззявленими ротами вони видивлялися, звідки їх кликали, радилися між собою. Та, побачивши мене, з пронизливим криком кинулися навтьоки.

Вони прийняли мене за Ґолема, збагнув я.

Я сподівався, що ось зараз збіжаться люди, з якими я зумію порозумітися, але минула година — нікого. Лише то тут, то там обережно визирало якесь бліде обличчя, й миттю зникало з нажаханим криком.

Чекати довгі години, а може, й до завтра, доки з’явиться поліція — лакеї держави, як їх називав Цвак?

О ні, ліпше спробую з’ясувати, куди далі ведуть підземні коридори?

Можливо, тепер, з настанням дня, хоч трохи світла проб’ється униз крізь тріщини в мурах?

Я зліз сходинками в льох і рушив тим шляхом, яким учора прийшов: через купи розбитої цегли, обвалені пивниці, видерся розваленими сходами і… раптом опинився у темних сінях чорного шкільного будинку, щойно баченого в маренні.

На мене нараз накотилася хвиля споминів: оббризкані чорнилом лавки, арифметичні зошити, скиглявий спів, хлопчик, який запускав до класу хрущів, читанки з розчавленими канапками, запах помаранчевих скоринок. Я знав напевне: колись, хлопчиною, я був тут. Але я не мав часу на роздуми, я квапився додому.

Першим, хто стрінувся мені на Санітровій вуличці, був горбатий старий єврей з сивими пейсами. Ледь загледівши мене, він затулив обличчя руками й, голосячи гебрейські молитви, кинувся геть.

На лемент, видно, висипав зі своїх нір тлум люду, бо позад мене здійнявся неймовірний гармидер. Обернувшись, я побачив галасливий, збурений натовп зі спотвореними страхом, блідими, мов у мерців, обличчями, який валом котився за мною услід.

Здивовано я оглянув себе й зрозумів: на мені була дивна середньовічна одіж поверх костюма, тож люди прийняли мене за Ґолема.

Я прожогом звернув за ріг вулички в якусь підворітню і позривав з себе ветхе шмаття.

Тієї ж миті повз мене з несамовитими вигуками протупотіла юрба, озброєна ломаками.

Світло

Кілька разів упродовж дня я спускався до Гіллеля, стукав у його двері. Не було мені спокою, я мусив з ним поговорити, розпитати, що всі ті дива, яких я зазнав, означають, але щоразу мені казали: він іще не приходив додому. Щойно повернеться з єврейської ратуші, його донька відразу дасть мені знати…

Чудна дівчина, ця Міріам!

Таких я ще не бачив.

Врода її якась екзотична, особлива, з першого погляду й не вловити, від неї німіють уста й кудись зникає відвага.

Це обличчя сформоване за законами пропорцій, які вже