Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков. почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.
— І того чорт приніс. Ще його бракувало.
— Або ми, або він.
— Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин.
— Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!
Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.
— Пане полковнику, — сказав Орлик, — будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:
— Слава Богу, тепер ми самі свої.
— Ще є один чужий між нами — німець.
— Цей від своїх певніший.
— Сумно.
— Але правдиво, панове.
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: "Гей да. тройка", і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.
— Панове товариство, — почав, стаючи біля стола. — Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас.
На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче.
— Наближається важний момент.
Всі насторошили уши.
— Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви.
Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.
— Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю.
— Дай-то Боже! — залунало кругом.
— Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам.
— Авжеж нікому, як не нам, — відповіли йому.
— Батурин — резиденція моя. Ворог недалеко стоїть.
Боюсь, чи оставить він його в спокою.
— Хай пробує. Поломить зуби, — відповів Чечель.
— Батурина так легко не здамо, — додав батуринський сотник Дмитро.
— Які в нас сили? — питався гетьман і став вичислювати на пальцях. — Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіваюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?
— Города, ваша милосте, — відповів коротко Чечель, — не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко.
— В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?
— Облога довго тривати не може, — завважив Кенігзен. — Король Карло над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть.
— Як ваші гармати? — повернувся до Кенігзена гетьман.
— Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі.
— А муніція?
— На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром.
— Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій — з його милостею королем. А харчі?
Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки їх приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти.
— Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго. Голоду не боїмося.
— То й добре. А мури й вали?
— Поправлено дещо, — говорив, підступаючи, Чечель. — Рови прочищені й напущені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно — приймемо ворога гідно.
Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.
— А люди? — спитав і повів кругом очима. — Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кождій облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні своїх людей, то краще города не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу, з міщан, хто хоче, хай виходить на село, — кажіть!
Зірвалися, як буря.
— Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від'їхати до війська.
— Стоїмо, як мур! — заявив Кенігзен по-німецьки. Загомоніло в салі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, обиджав їх.
— Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз.
Гетьман дав знак рукою.
— Хто з вас противної гадки, панове, — питався, — хай голоситься.
Не відозвався ніхто.
— Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю.