Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Скорше! Скорше! Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги, і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.

Женуть.

Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило.

— Аркан! — крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало. Втікачі мчали стрілою.

— Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем.

Повернули.

Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях.

— Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно.

Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.

Войнаровський озирнувся. Ще трохи, і засягне його аркан. Витягнув пістолю, і грюхіт покотився полями. Ще раз і ще. Крик — біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї.

Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня...

Помчали...

У БАТУРИН

Гетьман стояв у Борзні. Не стояв, а лежав, бо з осінньою негодою здоровля його погіршилося. Хвилювався, по ночах не міг спати, лікарі турбувалися ним. Казали, що гетьманові треба спокою і відпочинку, бо він до краю вичерпав свої сили.

Гетьман, почувши таке, усміхався. "Добрі ліки, але мій аптекар не вміє їх готовити".

Орлик не відступав від нього. Ще надавно маломовний, беззамітно сповняючий прикази свого гетьмана, останніми днями геть відмінився. Думав, радив, писав, скоро, бистро, вправно. Гетьман щолиш тепер пізнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки і, не розпитуючися багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрість його думки й енергія руху.

На довгі розмови не було часу, прийшла пора на діло, скоре, рішуче, добре. З розвідок і з переловлених язиків знати було, що і шведи, і москалі хапаються перейти Десну. Якщо скорше перейдуть шведи, Мазепі треба остатися на цім боці, щоб получитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорше перейдуть москалі, тоді козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспішатися на той бік, щоб лиш не бути разом... Пора!

Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподівався, що він принесе нові вістки про становище шведської армії і про воєнні плани короля Карла в цей рішаючий момент.

Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офіцером-полоненим, що мав йому бути за провідника й товмача, як увійдуть у шведські лінії. Цілий план цеї небезпечної мандрівки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, і гетьман не сумнівався, що він вдасться, тим більше, що і Бистрицький, і цей офіцер-полонений — люди меткі й проворні.

Сподівання не завели гетьмана. Шведський офіцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтні прибув щасливо до Борзни.

Його зараз покликали до гетьманського ліжка.

— Вернувся? Лепський молодець! — привітав його гетьман. — Як же там? Кажи!

Бистрицький хотів розказувати все з кінця: і як їхав, і яких пригод зазнавав по дорозі, і як його приняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив йому зараз на перших словах.

— Це лиши на пізніше. Послухаємо колись. Тепер кажіть, що Карло?

— Його милість короля Карла стрінув я у Панорівцях, що на річці Ровці, 26 верстов від Стародуба, на шляху від Стародуба до Десни.

— Ого! Значиться, недалеко шведи! І що переказав мені король?

— Король Карло обіцяв дня 22-го в п'ятницю, себто нині, бути біля Десни і, відпочивши, почати переправу своєї армії і табору.

— Більше нічого?

— Його милість король казав, що гетьман сам знатиме, що і як йому супроти того робити.

Гетьман обдарував свого післанця, а сам, незважаючи заборону лікарів і аптекаря, встав з ліжка. Ніби нараз подужав.

— Не пора хорувати, — казав до Орлика. — Кращий здоровий хорунжий, як хорий полковник, — жартував. Нараджувався зі своїми старшинами і на всі сторони світу розсилав усні прикази довіреними людьми, поперебираними за попів, лірників, нищих, навіть за циганів, що з медведями волочаться.

Журився одним — долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков і чи таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гніву. Але потішався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав він час і нагоду навчитися дечого від свого дядька і що Меншикову, мабуть, нелегко прийдеться застукати його. Грішми теж запасся, а гроші важна річ. Так тоді при Божій помочі якось він не пропаде.

І Войнаровський дійсно не пропав.

Гетьман чимало стривожився, побачивши крізь вікно двох по уши заболочених їздців, що гнали в напрямі його кватири. Гадав, — знов гонці від царя. Але пізнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний, вибіг до воріт.

Войнаровський зіскочив з коня і кинувся до дядькових колін. Гетьман пригорнув його до груді, як рідного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у світлицю.

— Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернув Бистрицький з вістею, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тоді, чому я не спішився до нього і притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут.

— Я впору втік. Князь Меншиков у неділю коло полудня прибуде до Борзни.

— Меншиков? До Борзни? — І гетьман аж за голову взявся.

— Казав, що хоче відвідати недужого Івана Степановича.

— Тепер, коли шведи над Десною, відвідувати? Не бажаю я собі такого гостя.

Гетьман ніяк не міг скрити свого збентеження. То клався на ліжко, бо відзивалися болі, то ходив по світлиці, блідий, виснажений, з почервонілими від недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сів на