Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— На виднокрузі мигтить, — завважив Чуйкевич. Гетьман зірвався.

— Хай буде буря — поїдемо... Мотре Василівна, поїдете з нами?

Здивовано глянула на нього.

— Куди, ваша милосте? — спитала.

— На другий бік, з котрого немає вороття... — хвилину мовчав. — Що ж, поїдемо чи ні?

Не зрозуміла гаразд, але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.

— Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу.

— Аж так, милосте ваша?

— Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде.

— Не буде? — спитала, не довіряючи собі. Чекала того моменту, як спасення, прийшов і — зжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе. — Невже ж нині? — спитала несміливо. — Зараз-таки, негайно?

— Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра коло полудня приїде Меншиков до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині, і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути.

Глянув на неї. Стояла стурбована, хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася.

— Прихопиться нам, — казав, встаючи, гетьман, — починати нову главу історії. Пічнемо... Чуйкевич поїде зі мною. Небагато в мене таких вірних, як він. А ви? — звернувся до Мотрі.

— Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню.

Надійшов Войнаровський.

Схвильований і перевтомлений повною пригод поїздкою до Городка.

— Ти все ще бентежишся, — говорив до нього гетьман. — Заспокійся, то недобре. До часу збанок воду носить. Колись мусіло статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо — і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто. Ще раз обкинув оком гарно прибрану світлицю. — Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте!

Вечеряли мовчки. Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався

Святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя — вертеп. Доля людьми, як куклами, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім другий вечір, а вийшло ось що.

Душа бунтувалася; це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя — це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за других, своїх.

Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.

За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.

— Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман. — Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. — Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. — Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! — Чоломкнулися чарками. — Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найповнішими.

Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його.

— Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не

вдієш — треба.

— Я сам по Орлика конем поскочу, — відповів Чуйкевич.

— Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди.

Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.

— Непривітний вечір, — почала Мотря.

— Ніч, — поправив гетьман. — Але завтра знову буде день, може, й гарний.

— Дав би то Бог.

— Дасть.

Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.

— Дощ.

— Злива.

Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.

— Мотре Василівна, — почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями, — ви не маєте жалю до мене? Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі.

— Я? Жалю? За що? — Підняла голову, сміливо глянула на нього. — За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина.

— Спасибі, Мотре! — і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.

— Як мало статися, так сталось.

— Може, так і краще.

— Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів.

— Вірю.

— Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю.

Загуготіли громи.

— Пригадав собі грім, що не прогримів, — завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.

— Восени громи, — завважила Мотря.

— Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне...

Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.

— Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є.

— Для тої другої годиться вам позабути про все.

— Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.

— Хоч би й так.

— Так ви жалю не маєте на мене?

— Ніякогіського...

— Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, — і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями