Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

— Ти боягуз! — кричав я. — Ти бісів боягуз!

Не знаю, скільки разів я в нього влучив. Та коли нарешті спинився, виснажений і захеканий, то Гассан був забризканий червоним, ніби його обстрілював цілий загін. Я впав на коліна — змучений, порожній, зневірений.

Тоді Гассан таки підняв гранат. Підійшов до мене. Розламав його і розчавив об свій лоб.

— Ось, — прохрипів, а сік тим часом стікав його обличчям, ніби кров. — Ти задоволений? Тобі стало легше?

А потім розвернувся і пішов пагорбом униз.

Я вже не стримував сліз, гойдався туди-сюди на колінах.

— Що мені з тобою робити, Гассане? Що мені з тобою робити?..

Коли ж сльози висохли і я теж побрів униз, то вже знав відповідь на це запитання.

Мені виповнилося тринадцять улітку 1976-го — то було передостаннє літо миру й спокою в Афганістані. Наші з бабою стосунки потроху ставали все прохолоднішими. Думаю, це почалося після того мого дурнуватого зауваження в день, коли ми саджали тюльпани, зауваження про нових слуг. Я жалкував, що бовкнув таке — справді жалкував, — та навіть якби я тоді промовчав, наш маленький період щастя все одно завершився б. Можливо, не так швидко, але завершився б. До кінця літа шкрябання ложок і виделок об тарілки замінило обідні балачки за столом, а після вечері баба тепер знову повертався в кабінет. І зачиняв за собою двері. А я знову не випускав з рук Гафіза та Хайяма, обгризав нігті під корінь і писав оповідки. Складав їх стосом під ліжко, про всяк випадок, хоч і сумнівався, що баба ще колись попросить мене почитати.

Баба завжди влаштовував вечірки під гаслом: «Запрошуй увесь світ, інакше це не вечірка». Пригадую, як проглядав перелік гостей за тиждень до свого дня народження і не впізнавав щонайменше три чверті з чотирьохсот запрошених — і це якщо не враховувати каків і хал, — які мали принести мені подарунки та привітати з тим, що я дожив до тринадцяти. І раптом я збагнув, що вони прийдуть не заради мене. То був мій день народження, проте я знав, хто насправді буде зіркою свята.

День у день наш дім кишів помічниками, яких найняв баба. Був серед них і Салагуддін — різник, який заявився до нас із телям і двома вівцями на мотузці та не взяв плати за жодну з цих тварин. Він власноруч зарізав їх у дворі під тополею. «Кров корисна для дерева», — так, пригадую, сказав Салагуддін, коли трава під тополею аж почервоніла.

Незнайомі мені чоловіки вилазили на дуби з гірляндами маленьких електричних лампочок і кількаметровими подовжувачами. Інші встановлювали у дворі десятки столів і накривали кожен скатертиною. У ніч напередодні великого свята друг баби, Дель-Мухаммад, власник ресторану в Шарі-Нау, прийшов до нас із торбами спецій. Як і різник, Дель-Мухаммад, якого баба називав просто, відмовився брати гроші за свої послуги. Сказав, що баба вже й так дуже багато зробив для його родини. Поки той маринував м’ясо, Рахім-хан прошепотів мені на вухо, що батько позичив Делльо гроші на відкриття ресторану. І лише того дня, коли Делльо в’їхав на нашу під’їзну алею «мерседесом-бенцом» і заявив, що не рушить з місця, доки баба не забере гроші, той нарешті прийняв борг назад.

Гадаю, з багатьох поглядів, або ж принаймні із загальноприйнятого погляду на вечірки, святкування мого дня народження вдалося на славу. Ніколи ще в нашому домі не було стількох людей! Гості з келихами в руках балакали в коридорах, курили на сходах, спиралися на одвірки. Сиділи, де лишень знаходили місце: на кухонних тумбах, у вестибюлі, навіть під стіною сходової клітки. А на задньому дворі людей годі було розрізнити у світлі синіх, червоних і зелених вогників, що блимали на деревах, — обличчя гостей, освітлені гасовими смолоскипами, вигулькували то тут, то там. Баба наказав облаштувати сцену на балконі, що виходив у сад, і розмістити гучномовці скрізь по подвір’ю. На сцені грав на акордеоні та співав сам Ахмад Загір, і звуки його пісень линули понад скупченням танцівників.

Баба пильнував, щоб я особисто вітався з кожним гостем — наступного дня ніхто не пліткуватиме про те, що він виховав неґречного сина. Тож я перецілував сотні щік, наобіймався з абсолютно незнайомими людьми, подякував усім за подарунки. У мене аж обличчя розболілося від силуваної усмішки.

Ми з батьком стояли у дворі біля бару, коли хтось сказав:

— Аміре, з днем народження.

То був Ассеф з батьками. Ассефів тато, Магмуд — невисокий худющий тип з темною шкірою та вузьким обличчям. Його мати, Таня — низенька нервова жінка, яка багато всміхалася і часто кліпала очима. Син стояв поміж ними, шкірився та нависав над обома, поклавши руки їм на плечі. Ассеф поводився так, ніби це він привів їх сюди. Ніби це він — батько, а вони — його діти. На мене хвилею накотилося запаморочення. Баба подякував їм за візит.

— Я сам вибрав для тебе подарунок, — сказав Ассеф.

Обличчя Тані сіпнулося, а погляд мигцем перебіг від Ассефа до мене. Вона непереконливо всміхнулася і кліпнула. Цікаво, чи помітив це баба?

— Ти ще граєш у футбол, Ассефе-джан? — запитав баба. Він завжди хотів, щоб я товаришував з Ассефом.

Ассеф усміхнувся. Аж моторошно, наскільки щирою могла бути його вдавана усмішка.

— Аякже, кака-джан.

— Правий фланг, наскільки пригадую?

— Правду кажучи, цього року я перейшов у центральні нападники, — продовжував Ассеф. — Щоб забивати більше голів. Наступного тижня ми граємо з командою району Мекро-Раян. Має бути гарний матч. У них є кілька добрих гравців.

Баба кивнув.

— Знаєш, а я теж був центральним нападником, замолоду.

— Б’юсь об заклад, вам і тепер вдалося б, — сказав Ассеф і обдарував бабу добродушним підморгуванням.

Баба підморгнув у відповідь:

— Здається, батько навчив тебе свого славетного мистецтва лестощів.

І штурхнув ліктем Ассефового батька, майже збивши невисокого чоловічка з ніг. Магмудів сміх був приблизно такий самий переконливий, як і Танина усмішка, і мені раптом подумалося, що, можливо, ці двоє певною мірою бояться рідного сина. Я спробував і собі витиснути усмішку, але спромігся тільки ледь-ледь підняти кутики губ — мені вивертало шлунок, коли я бачив, як мій батько братається з Ассефом.

Ассеф перевів погляд на мене.

— Валі та Камаль теж