Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

— На, — Рахім-хан дав мені щось. — Мало не забув. З днем народження.

То був коричневий записник у шкіряній оправі. Я провів пальцями по золотистому стебнуванню на краях. Вдихнув запах шкіри.

— Для твоїх оповідок, — додав він.

Я саме хотів подякувати, коли щось вибухнуло і вогняні спалахи осяяли небо.

— Феєрверки!

Ми поквапилися додому. А там усі гості стояли посеред двору, задерши голови до неба. Діти стрибали й верещали, зачувши тріск і свист. Люди раділи і плескали щоразу, коли спалахи з шипінням вибухали вогняними букетами. Що-кілька секунд подвір’я освітлювалося раптовими полисками червоного, зеленого і жовтого.

Однієї з цих коротких освітлених митей я побачив те, чого ніколи не забуду: Гассан подає напої Ассефу та Валі на срібній таці. Світло гасне, чути шипіння і тріск, а потім спалах оранжевого — і Ассеф, шкірячись, вдаряє Гассана кастетом у груди.

Далі — милосердна пітьма.

Розділ дев’ятий

Наступного ранку, сидячи посеред своєї кімнати, я розпаковував подарунки — коробку за коробкою. Хтозна, навіщо я морочився з тими пакунками, бо щойно кинувши безрадісний погляд на подарунок, жбурляв його в кут кімнати. Там уже виросла ціла гора: фотоапарат поляроїд, транзисторне радіо, майстерно зроблена електрична залізниця і кілька конвертів з готівкою. Та я ніколи не витрачу цих грошей, ніколи не слухатиму радіо, а електричний поїзд ніколи не почухикає колією по моїй кімнаті. Я нічого цього не хотів — то все були криваві гроші; баба нізащо не влаштував би мені такої вечірки, якби я не виграв турнір.

Батько подарував мені два подарунки. Один точно став би предметом заздрощів усіх сусідських дітей — новісінький «швін стінґрей», король велосипедів. Лише в кількох дітей у Кабулі був новий «стінґрей», і тепер я — один з них. Велосипед мав високе кермо з чорними гумовими ручками і славнозвісне сідло-банан. Спиці золотисті, а сталева рама — червона, як яблуко в карамелі. Або кров. Будь-хто інший уже скочив би на велик і негайно погнав би перевіряти, як його заносить, якщо загальмувати на повній швидкості. Кілька місяців тому і я вчинив би так само.

— Подобається? — запитав баба, спершись на одвірок моєї кімнати.

Я обдарував його боязкою усмішкою і швидко кинув: «Дякую». А варто було б спромогтися на більше.

— Можемо покататися, — запропонував батько. Запрошення, та лише наполовину щире.

— Може, пізніше. Трохи стомився, — відказав я.

— Гаразд, — сказав баба.

— Баба?

— Що?

— Дякую за феєрверки, — промовив я. Подяка, та лише наполовину щира.

— Відпочивай, — сказав батько і рушив до своєї кімнати.

Другий подарунок від баби — але він навіть не почекав, поки я його розгорну — наручний годинник. Блакитний циферблат із золотими стрілочками у формі блискавиць. Я й міряти його не став. Кинув на купу іграшок у кутку. Єдиний подарунок, який туди не полетів, — записник у шкіряній оправі від Рахіма-хана. Тільки його я не вважав здобутим кривавою ціною.

Я сидів на краю ліжка, крутив у руках записник, згадував те, що Рахім-хан розповів про Гомайру: його батько просто вивіз її геть, і, зрештою, то був найкращий вихід. Інакше вона страждала б. Немов слайд, який безперервно блимав, коли заїло проектор каки Гомаюна, у моїй голові без упину виникав той самий образ: Гассан, схиливши голову, подає напої Ассефу та Валі. Можливо, так справді буде для нього найкраще. Його страждання полегшаться. І мої теж. Хай там як, а стало цілком очевидно: хтось із нас мусить піти.

Трохи згодом того ж дня я таки взяв «швін» і поїхав на ньому кататися — вперше і востаннє. Кілька разів об’їхав квартал і повернувся. Дістався під’їзною доріжкою до заднього двору, де Гассан і Алі прибирали розгардіяш після минулої ночі. Подвір’я було засмічене паперовими стаканчиками, зіжмаканими серветками, порожніми пляшками з-під газованих напоїв. Алі складав стільці та ставив їх уздовж стіни. Побачив мене і махнув рукою.

— Салям, Алі, — привітався я, махаючи у відповідь.

Він підняв палець — знак, щоб я зачекав, — і подався у своє помешкання. За мить вигулькнув з хижки, тримаючи щось у руках.

— Учора в нас із Гассаном зовсім не було нагоди вручити тобі подарунок, — сказав Алі й простяг мені коробку. — Подарунок скромний, Аміре-ага, і не гідний тебе. Але ми сподіваємося, що він усе одно тобі сподобається. З днем народження.

Мені до горла підкотився клубок.

— Дякую тобі, Алі, — промовив я.

Краще б вони нічого мені не купували! Я відкрив коробку, а там лежало новісіньке видання «Шах-наме» — у твердій палітурці, з блискучими кольоровими ілюстраціями внизу сторінок. Ось Фаранґіс дивиться на свого новонародженого сина Кей-Хосрова. Ось Афрасіяб, вихопивши меч, мчить на коні поперед війська. Звісно, ось і Рустам завдає смертельного поранення своєму сину, воїнові Сограбу.

— Вона прекрасна, — сказав я.

— Гассан розповів, що твоя книжка вже стара й потріпана, та й сторінок у ній бракує, — мовив Алі. — А в цій усі картинки намальовані вручну, чорнильною ручкою, — додав гордо, приглядаючись до книжки, якої ні він, ні його син не могли прочитати.

— Вона чудова, — повторив я. І то була правда. А ще, підозрюю, вона чимало коштувала. Так хотілося сказати Алі, що це я не гідний такого подарунка, а не навпаки. Натомість я знову скочив на велосипед.

— Подякуй Гассанові від мене.

Урешті-решт я жбурнув книжку на ту саму купу подарунків у кутку своєї кімнати. Але раз у раз наштовхувався на неї поглядом, тож мусив закопати її десь на дні. І того ж вечора, перш ніж вкластися спати, я запитав бабу, чи він, бува, не бачив мого наручного годинника.

Наступного ранку я чекав у кімнаті, доки Алі прибере кухню після сніданку. Чекав, доки він помиє тарілки, протре кухонні меблі. Дивився з вікна своєї спальні, як вони з Гассаном вирушають на базар скуповуватися, штовхають перед собою порожні продуктові візочки.

Тоді взяв кілька конвертів з грошима, що валялися серед купи подарунків, прихопив годинник і тихцем вийшов у коридор. Зупинився під кабінетом баби і прислухався. Він був