Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Урешті-решт я втік.

Втік, тому що був боягузом. Боявся Ассефа, боявся, що він і зі мною щось зробить. Боявся, що завдасть мені болю. Отак я себе переконував, повернувшись спиною до завулка і до Гассана. Ось у що змусив себе повірити. Власне, я схилився до боягузтва, бо іншим варіантом, справжньою причиною, що спонукала мене до втечі, була Ассефова правота: ніщо в цьому світі не дається задарма. Можливо, Гассан був тією ціною, яку я мав заплатити, тим ягням, яке мусив убити, щоб здобути бабу. Чи це справедлива ціна? Відповідь спливла у моїй свідомості, перш ніж я встиг від неї ухилитися: він же лише хазареєць, хіба ні?

Я побіг туди, звідки прийшов. Але добіг тільки до безлюдного ринку. Кинувся до першої-ліпшої будки і притулився до хистких дверей з навісним замком. Стояв, відсапувався, пітнів і хотів, щоб усе сталося зовсім не так, як насправді.

За чверть години я почув голоси та швидкі кроки. Скоцюрбився за будкою і дивився, як пробігли повз мене Ассеф та двоє його посіпак — сміючись і кваплячись кудись порожньою вулицею. Я змусив себе почекати ще десять хвилин. Тоді вибрався на роз’їжджену дорогу, що тяглася вздовж засипаного снігом яру. Примружив очі й у тьмяному світлі помітив Гассана, який повільно брів у мій бік. Ми зустрілися біля безлистої берези на краю яру.

Він тримав у руках блакитного змія — це було перше, що я помітив. Не стану брехати і зізнаюсь, що відразу обдивився, чи змій цілий. Гассанів чапан спереду був увесь у брудних плямах, а сорочка розірвана трохи нижче коміра. Він спинився. Похитнувся, ніби от-от зомліє. Потім опанував себе. Вручив мені змія.

— Де ти був? Я тебе шукав, — сказав я. Вимовляв слова так, наче камінь жував.

Гассан провів рукавом по обличчю, витираючи соплі та сльози. Я чекав, коли вже він скаже хоч щось, але ми стояли й мовчали, а довкола тим часом сутеніло. Подумки я дякував, що темніє рано і тіні вже впали на обличчя Гассана та приховують моє. Радів, що не доведеться дивитися йому в очі. Чи знав він, що я знаю? А якщо знав, то що я побачив би, таки заглянувши йому у вічі? Звинувачення? Обурення? Чи, боронь Боже, те, чого я боявся найбільше: простодушну відданість? Цього я точно не витримав би.

Гассан хотів був щось сказати, але його голос зламався. Він стулив рота, розтулив і знову стулив. Відступив на крок. Витер обличчя. Тоді ми з ним були найближчі до розмови про випадок у завулку. Мені здавалося, Гассан ось-ось розридається, але, на щастя, він таки не заплакав, а я вдав, що не помітив, як зламався його голос. Так само я вдавав, що не помічаю темної плями ззаду на його штанах. І крихітних крапельок, що падали з-поміж його ніг і заплямовували сніг чорним.

— Ага-сагіб буде хвилюватися, — тільки й сказав він.

Відвернувся і пошкутильгав геть.

Усе відбулося так, як я уявляв. Я відчинив двері прокуреного кабінету й увійшов. Баба та Рахім-хан пили чай і слухали новини по хрипкому радіо. Повернули до мене голови. Потім на батькових губах заграла усмішка. Він розкрив обійми. Я поклав змія на підлогу й потонув між його великих волохатих рук. Сховав голову в тепло його грудей і заплакав. Баба притуляв мене, гойдав туди-сюди. У його обіймах я забув про те, що скоїв. Як же було добре.

Розділ восьмий

Наступного тижня я майже не бачив Гассана. Прокидався, а приготовані тости, запарений чай і варені яйця вже чекали мене на кухонному столі. Одяг на день був попрасований і складений на стільці з очеретяним сидінням у вестибюлі, де Гассан завжди прасував. Зазвичай він чекав, поки я сяду снідати, а тоді вже починав прасувати — щоб ми могли балакати. А ще він співав. Праска шипіла, а Гассан співав давніх хазарейських пісень про тюльпанові поля. Тепер же мене вітав лише складений одяг. Одяг і сніданок, який не ліз у горло.

Одного похмурого ранку я сидів і качав по тарілці варене яйце, аж тут увійшов Алі з оберемком нарубаних дров. Я запитав його, де Гассан.

— Знову спить, — сказав Алі та став навколішки перед пічкою. Відчинив маленькі квадратні дверцята.

Може, хоч сьогодні Гассан зі мною пограється?

Алі завмер з поліном у руці. На його обличчі промайнув стурбований вираз.

— Віднедавна його, крім сну, нічого не цікавить. Виконує свою роботу (я за цим пильную), але потім ховається під ковдру, і все. Можна тебе про щось запитати?

— Та питай.

— Після тієї битви повітряних зміїв Гассан прийшов додому закривавлений, у порваній сорочці. Я запитав його, що сталося, та він сказав, що нічого страшного, просто побився трохи з дітьми через повітряного змія.

Я нічого не відповів. Продовжував качати яйце по тарілці.

— Аміре-ага, з ним щось сталося? Щось таке, про що він мені не розказує?

Я знизав плечима.

— Звідки мені знати?

— Ти розповів би мені, правда? Іншалла, ти розповів би мені, якби щось справді сталося?

— Я вже сказав: звідки мені знати, що з ним таке? — огризнувся я. — Може, захворів. Усі, буває, хворіють. Алі, ти краще скажи, я тут закоцюбну до смерті, чи ти таки розпалиш сьогодні пічку?

Того вечора я запитав бабу, чи зможемо ми в п’ятницю поїхати в Джелалабад. Він погойдувався за столом у своєму шкіряному офісному кріслі та читав газету. Відклав її, зняв окуляри для читання, які мені страшенно не подобалися — баба ж не був старий, йому ще жити і жити, то навіщо тоді здалися дурнуваті окуляри?

— Чому б і ні! — погодився батько. Останнім часом баба погоджувався на все, що я просив. Навіть більше: позавчора ввечері він запитав мене, чи хочу я подивитися «Ель Сід» з Чарлтоном Гестоном у головній ролі в кінотеатрі «Аріяна». — Може, запросиш і Гассана з нами в Джелалабад?

Ну навіщо баба все зіпсував?!

— Він маріз, — сказав я. — Не дуже добре почувається.

— Справді? — батько перестав гойдатися в кріслі. — А що з ним таке?

Я знизав плечима і вмостився на диван біля каміна.

— Застудився наче. Алі каже, він постійно спить.

— Минулими