Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
Але того дня, коли баба віз Алі та Гассана на автостанцію, задощило. Накотилися грозові хмари, і небо стало сталево-сірим. За кілька хвилин довкола загойдалися дощові заслони, рівномірний шурхіт зливи зашелестів мені у вухах.
Баба запропонував підвезти їх аж до Баміяна, проте Алі відмовився. Крізь посірілу шибу, залиту краплями дощу, я дивився зі спальні, як Алі волочить одненьку валізу, в яку вмістилися всі їхні пожитки, до машини баби, що чекала за воротами. Гассан тягнув на спині свій матрац, міцно скручений і перев’язаний мотузкою. Усі свої іграшки він залишив у спорожнілій халупі — я виявив їх наступного дня, вони лежали купкою в кутку, точнісінько як подарунки з дня народження у мене в кімнаті.
Брудні намистинки дощу скочувалися по вікну. Я бачив, як баба зачинив багажник. Намоклий, він пішов до водійського місця. Зазирнув у машину і сказав щось Алі, котрий сидів на задньому сидінні, — можливо, то була остання відчайдушна спроба переконати його змінити рішення. Вони трохи поговорили — баба стояв, нахилившись і поклавши одну руку на дах авта, уже цілком змоклий. Коли батько випростався, я побачив його зіщулені плечі та зрозумів, що наше життя вже не буде таким, до якого я звик від народження, воно змінилося назавжди. Баба ковзнув на своє місце. Ввімкнулися передні фари, і їхнє світло проштрикнуло зливу двома однаковими тунелями. Якби це був один із індійських фільмів, які ми з Гассаном колись дивилися, то саме зараз я мав би вибігти надвір, розбризкуючи босими ногами калюжі. Я наздоганяв би машину і волав би, щоб її зупинили. А потім витяг би Гассана з заднього сидіння і сказав би, що мені шкода, дуже шкода, і мої сльози перемішувалися б із дощем. Ми обійнялися б посеред зливи... Але життя — не індійське кіно. Мені справді було прикро, та я не плакав і не біг за машиною. Лише спостерігав, як авто баби від’їжджає від узбіччя і везе кудись людину, першим словом якої було моє ім’я. Я востаннє на мить побачив розмиту постать Гассана, скоцюрбленого на задньому сидінні, а тоді баба повернув ліворуч — за ріг вулиці, де ми безліч разів бавилися у скляні кульки.
Я відступив углиб кімнати і бачив тепер тільки дощ за шибами, немов розтоплене срібло.
Розділ десятий
Березень 1981-го
Навпроти нас сиділа молода жінка. Вона була вбрана в оливково-зелену сукню, а чорна шаль тісно огортала її обличчя, захищаючи від нічного холоду. Щоразу, коли вантажівка здригалася чи підскакувала на вибоїні, жінка раптово починала молитися, і її «Бісмілля!»[31] зривалося на зойк з кожним посмиком чи ривком машини. Чоловік цієї жінки — худющий, у мішкуватих штанах і небесно-блакитному тюрбані — однією рукою пригортав малюка, а другою перебирав чотки. Його вуста промовляли беззвучну молитву. Усього нас було кільканадцятеро, разом зі мною та бабою, і всі сиділи, затиснувши між ніг валізи, тулилися до незнайомців у цьому критому брезентом кузові старої російської вантажівки.
Мої нутрощі викручувало, ще відколи ми виїхали з Кабула десь о другій ночі. Баба ніколи не казав, та я знав: те, що мене захитує в автомобілях, було для нього одним з пунктів у довгому переліку моїх слабкостей. Це було написано на його присоромленому обличчі, коли мені кілька разів так сильно скрутило шлунок, що я не втримався і застогнав. Коли худющий дядько з чотками — чоловік молільниці — запитав, чи може мене знудити, я відповів, що так, може. Баба відвернувся. Тоді чоловік підняв біля себе куток брезенту, постукав у вікно до водія і попросив його зупинитися. Але водій, Карім, сухорлявий і смаглявий, із соколиними рисами обличчя й тонкими, ніби намальованими олівцем, вусами, похитав головою.
— Ми надто близько до Кабула, — кинув. — Скажіть, хай кріпиться зі своїм шлунком.
Баба щось тихенько пробурмотів. Я хотів сказати, що мені прикро, та раптом почалося слиновиділення, а на задній стінці горла з’явився присмак жовчі. Я розвернувся, підняв краєчок брезенту та виблював за борт вантажівки, хоч вона і їхала. За моєю спиною баба перепросив інших пасажирів. Так, ніби те, що тебе захитує в авто, — злочин. Так, ніби у вісімнадцять років нудити вже не може. Я виблював ще двічі, і зрештою Карім таки погодився зупинитися, передусім щоб я не засмердів автомобіль, яким він заробляє на життя. Карім контрабандно перевозив людей — тоді це був доволі прибутковий бізнес — з Кабула, захопленого шураві[32], у відносно безпечний Пакистан. Нас він віз у Джелалабад, за 170 кілометрів на південний схід від Кабула, а вже там його брат Тур, у якого була більша вантажівка з другою чергою біженців, чекав, щоб відвезти нас через Хайберський прохід у Пешавар.
Карім звернув на узбіччя за кілька кілометрів на захід від Магіпарського водоспаду. Магіпар, дослівно «летюча риба», — це висока вершина зі стрімким схилом, що виходить на гідростанцію, збудовану німцями для Афганістану ще в далекому 1967-му. Ми з бабою проїжджали цю вершину безліч разів дорогою до Джелалабада — міста кипарисів і полів цукрової тростини, у якому афганці зазвичай відпочивали взимку.
Я зіскочив з кузова вантажівки та побрів до насипу при дорозі. У роті набралося повно слини — певна ознака, що от-от буде напад блювоти. Доплентався до краю скелі, став просто над глибокою долиною, потонулою в пітьмі. Нахилився, поклав руки на коліна і чекав приливу жовчі. Десь хруснула гілка, пугукнула сова. Вітер, тихий і холодний, похрускував між гіллям дерев і ворушив кущі, розкидані де-не-де схилом. А знизу долинав ледве чутний гомін води, що бігла долиною.
Я стояв на вигині дороги і думав про те, як ми з батьком залишили дім,
