Великий характерник - Марія Морозенко
— Ти гарна, але ж зла. Йди собі, куди йшла.
Зачервонілася, як маків цвіт, який трапився поміж зелом, що тримала в руках:
— Я не зла, — промовила присоромлено, немов вибачаючись перед ним. — Злі люди здатні до руйнування та зради. А я нічого не поруйнувала і нікого не зрадила.
Засміявся на її поважний тон:
— І звідки ти така мудра взялася тут?
— З Поділля.
* * *Серце його знову забилося гучніше. Він ні разу не був на Поділлі, але мимоволі мав у серці любов до батьківщини своїх батьків. Вони, либонь, перелили йому це почуття разом із своєю кров’ю.
— А як ти опинилася тут?
— Багато знатимеш, скоро зістаришся.
— А все ж, розкажи. Мені це цікаво.
— Бач який, — блиснула очима, повними яскравих барв зеленотрав’я. — І все тобі цікаво.
— Не все. Тільки це.
Стенула плечима:
— Як хочеш знати, слухай. Мої батьки померли одне за одним — спочатку тато, він захворів пропасницею, а за ним від сухот померла мама. Мене сюди забрала тітка. Але я затрималася в неї ненадовго. Не догодила їй своїм характером. Ось так.
Дівчина непоквапом ішла стежкою. Дивився на неї іншими очима — вона оповідала про свої негаразди просто і щиро. Так, ніби говорила зовсім не про себе, а про когось стороннього.
Йому це було близьким. І ця дівчина із яскравим полиском зелених очей з кожним промовленим словом ставала йому все ближчою.
— А де ж ти тепер живеш? — запитав турботливо.
— У старої волхвині.
— Роди? — йому аж перехопило подих. Він уже знав, що вона скаже у відповідь.
— Так, — аж спинилася на дорозі. Обвівши його поглядом і немов пригадавши щось, дзвінко розсміялася:
— То ти, Іван Половець?! — запитала, а чи ствердно відповіла собі сама.
Посміхнувся:
— Відтепер мене звати Іван Сірко. Затям це.
— Чому так? — в її очах було щось більше, як цікавість.
І він оповів їй. Те, що не розказав би нікому іншому, несподівано для самого себе відкрив цій незнайомій дівчині. Вона йшла неспішно поряд із ним, не зронивши ані слова. І лише коли Іван зізнався, що мало не вмер від спеки і безводдя, на її очах зблиснули сльози.
Це зворушило його. “Як я міг сказати, що вона зла? Ця дівчина особлива”.
— Стій! — сяйнула зеленобарвним поглядом. — Он бачиш долину, там є джерело з найліпшою водою. Підемо туди, нап’ємося води та й підемо собі далі.
— Ти хочеш пити?
— Чому б це я? Думаю не про себе, — і знову вкрила його смарагдовим сяйвом погляду.
* * *Вода в долині видалася й справді смаковитою. Він все не міг її напитися. Дивувався, чому не знав цього джерельця раніше. Вона сміялася, бо ж сама недавно його очистила. Цього її ще батько навчив. Тішилася тим, що хлопець хвалив цю воду, так, ніби саму її нахваляв. А він черпав широколистим лопухом холодні краплі води, вгамовуючи велику спрагу. Вона й собі не втрималася — човником долонь приклалася до джерельця.
А потім вони сиділи біля джерельця і розмовляли. Вона підгорнула рукою жмут зеленої трави:
— Тільки ж ти не смійся, чуєш. Знай, що цю траву я несу для тебе. Турбувалася волхвиня, що, як повернешся, не матимеш де й спочити. У нас в дворі трава геть від сонця вигоріла. А посеред гаю є галявина.
Я знайшла її тоді, коли чар-зілля збирала. Там трава шовковиста. Ой, і що це я розказую тобі все це! — зашарілася, прикривши вільною долонею вуста.
— Ти добра, — м’яко і ніжно промовив, розчулений її турботою.
— Уже і не зла? — зазирнула в очі його сонячним сяйвом, оперезаним зеленим цвітом очей.
— Ні, не зла. Моя дружина має бути доброю, затям собі.
— Овва!!! — великими очима вражено дивилася на нього.
Підвівся і пішов, не сказавши більше ані слова.
* * *Що особливого було в цій дівчині? Чим вразила вона його, поціливши прямісінько в серце, — ласкавим поглядом зелених очей, тихоплином розмов, чи погожістю усміху?
Нічної пори Іван Сірко не мав спокою. Намарно змагаючись із безсонням, вдивлявся у блиск нічного неба, визирав у сяйві ночі бажане. Перед його очима незримо поставала струнка дівоча постать. Пригадував собі, як Софія зустрілася йому вперше, як турботливо напувала джерельною водою, зігрітим теплом наповнювала дубові ночви для нього. Щоб він із дороги умився як слід.
Діткнутий у серце цією щемливою турботою, хлопець нараз зніяковів перед юною волхвинею. На мить зустрівшись поглядом із нею, уперше в житті пізнав, як щось млосно торкнулося серця. І не відаючи, не знаючи анічогісінько про те, що сталося, не загадуючи наперед, що буде потім, юнак відчув у собі потребу стати ближчим цій дівчині, огорнути її своїм захистом та оберегом непорушної сили. Софія видавалася йому особливою з-поміж інших, досі знаних йому, дівчат. Вона була в розмові щирою, не приховуючи думок, виповідала усі свої біди легко і просто, не потребуючи навзамін ні жалості, ані співчуття. І водночас Софія була гордою. Це він помітив відразу. Але ж гордість юної волхвині геть-чисто цуралася гордині. Ані крихти не позначена надмірністю та зневажливістю у ставленні до інших, її гордість вивищувалася над погордливими почуттями. Та й сама ця дівчина, із полиском зелених очей, була вищою за багатьох приземлених людських створінь. Іван Сірко вмів уже гаразд розрізняти це. З нею не можна було заговорювати
