Великий характерник - Марія Морозенко
Промовляючи ці слова, Іван Половець не міг бачити, як вдоволено перезирнулися між собою його сивочолі провожаті, згідно киваючи на таку спостережливість.
І таке іноді буває, хоча й рідко, але подумали вони водночас: “3 цього хлопця буде таки толк”.
Потреби у зав’язуванні очей вже не було. Білу полотнину зняли.
Далі всі гуртом добиралися кіньми.
* * *Щойно переступили поріг огорненої сутінками хати, тьмяний блиск каганця, що стояв на печі, торкнувся очей.
Козаки гукнули:
— А де ви тут, бабо, виходьте, он якого козарлюгу в науку маємо.
Із цим, залишивши його на порозі, вийшли у сіни. Він озирнувся:
— Агов, є тут хто-небудь?
У відповідь почулося:
— Ну от, нарешті дочекалася.
* * *Іван Половець аж стрепенувся на звук цього грудного рипучого голосу. Упізнав його зразу. І хоча часу збігло чимало, помилитися він не міг. Це була вона!
І справді, з-за широкого перестінку вийшла, спираючись на гнутий костур, його давня знайома, та, кому він був зобов’язаний своїми муками, кого він вишукував у хащах, хто видавався маревом чи сном, химерою, болючою згадкою. Стара ворожбитка з мерефської хащі стояла перед ним!
Радісно кинувся назустріч:
— А я Вас шукав, бабо!
— Знаю, — посміхнулася і провела рукою по його голові. — Он ти вже який великий, Іванку. Жаль тільки, що не можу розгледіти твого личка.
Здивовано підвів на неї очі:
— Як це?!
Глибоко зітхнула:
— Осліпла я, хлопче.
— Чому?!
— Так треба Богам. Відблиски пожежі виїли мої очі.
Він нагадав собі:
— Той попіл у лісі, який бачив я, хто це зробив?
— Блискавиця, — гірко посміхнулася.
— Чи люди?! — перепитав, дивлячись на неї.
— Нащо їм це робити?
— Щоб ви нічого не бачили і не знали, бо ж вас люди бояться.
Засміялася на це:
— Ой, хлопче, бояться, кажеш. Але ж запалити — цього замало. Цим переляк свій не випалиш. А от про те, щоб не бачити... Не біда, що очі мої темрявою покриті, насправді, — прошепотіла глухо над ним, — не всі зрячі можуть угледіти те, що видиться мені. Чуєш?! Отож і ти гляди мені, до вивертів не вдавайся, вловлю все, як є.
— А що ж Ви бачите зараз, бабо?
— Бачу я перед собою малого пройдисвіта, з якого за сім літ виросте Великий Характерник.
Чи ж не сміялася вона з нього?!
Стара провидиця дивилася поперед себе, немов щось там бачила на полотні дверей, видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос:
— Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.
— Як це?
— Як свого часу князь Святослав.
— Ви розповідали мені!
— Слухай іще, знатимеш більше. Не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків, не будуй палат, а вибудовуй гарну славу про себе і рід свій, не ховайся з питвом-їством від побратимів своїх, а розділи з ними те, що маєш, не стели під бік м’якість постелі, бо ліпшого простирадла, як шовк трави годі й знайти, не носи одяг з дорогої тканини — вбирайся просто і вільно, щоб тіло почувало свободу.
— Це ж легко! — вигукнув зраділо.
— Легко?! — глухо засміялася. — І все те, що здається легким, насправді є надто важкою ношею.
Недарма сказала ворожбитка Рода ці слова. Ой недарма!
Того ж таки вечора Іван Половець послався спати в саду, прямісінько на траві попід яблунею. Біля нього вклався на сторожі його сірий побратим.
ШКОЛА ХАРАКТЕРНИЦТВА
Перші дні поміж нових вчителів видалися Іванкові якоюсь химерою. Та й не дивно. Сподівався ж бо він на іншу науку. Думав, що перед ним буде розгорнено древні книги, в яких, як чулося від старих мереф’ян, заховані потаємні знання. Однак усього цього не сталося. Першого дня його направлено до узлісся і велено знайти палицю, та не будь-яку, а доладну до свого зросту й сили, та принести її до плетеного тину.
Знітивши плечима на таку дивакувату забаганку сивочолих навчителів, хлопець подався до лісу. Ставши біля найближчого куща ліщини, замислився: “Як же воно знати, яка із палиць мені впору?” І раптом, пригадавши собі, як батько ставив його щороку до одвірка, заміряючи зріст, надумав: “Треба взяти таку палицю, яка буде мені “по росту”.
Вдоволений своєю здогадкою, підтяв за допомогою срібного ножа гілку, обчухрав верхівку і потягнув її за собою. Біля зачиненого тину вже чекали на нього. Коли він підійшов ближче, характерник Вітрогон звелів: — Не через хвіртку маєш зайти у двір, а скориставшись принесеною палицею.
“Що ж це за дивна наука? — розмірковував над завданням хлопець. — Як так скористатися палицею, щоб увійти у двір? Хіба що нею всіх розігнати від воріт? Але ж хіба хто поступиться? Та й не навчали б такого вчителі. Звісно, що не навчали б”, — уже сміявся своїм думкам.
Доки вертів у руках принесене з лісу ліщинове гілля, Сірий, давно зачувши
