Великий характерник - Марія Морозенко

— В тому то й оказія, що, здається, володіє хлопчак іншою гострою зброєю.

— Гм, ти хочеш сказати, що хлопець із родових?

— Щось таки є в ньому. Я ще в Мерефі це запримітив. Розказував хрещений хлопця, Михайло Діброва, що чужим був малий поміж людей. Вони його цуралися. А деякі навіть боялися. Це теж говорить чимало.

— Боялися, кажеш? — замислився гетьман. — Вгледів і я щось таке поміж ним і тими, що з Мерефи прибули. Сторониться він їх, а вони його. Я думав, що все це через вовка.

— Ну, звісно, що й через звіра також. Сірий — його оборонець. Змалку він біля нього. З ним і прибився сюди. Це теж неспроста.

Чи не із роду він Мамая, Байди, Підкови та інших?

— Ну, про це ще рано говорити. Час покаже. Хоча саме такі нам ой як треба зараз!

— Авжеж, що так, — радо вхопився за ці слова Іван Дуб, — усього ж маємо п’ятьох, але підтоптаних, не рахуючи ту, що на Перевозьких хуторах, яка сім літ тому сюди прибилася.

— Мовчи, про Роду ні слова! — різко зупинив Дорошенко. — Вона одна багатьох вартує. Знай, волхвиня недавню перемогу напророкувала, до неї я ходив вночі перед виступом. Пригадай собі, коли ми добре пошарпали Стамбул та й спорядилися додому, султан кинувся нам навздогін. Це й передбачала Рода, вона ж і дала пораду, як вести себе з військом бусурманським. За її словом було виставлено чайки супроти турецьких галер. І султан злякався розпочати битву, з тим і забрався.

— Я цього не знав, — здивувався почутому Іван Дуб.

— Тож знай і мовчи. Мусиш знати і те, що саме Рода зцілила писаря Пашковського, який вже на той світ від ран побирався. За три дні на ноги підняла. Та так, що й забув козак думати про скору смерть. Он як воно.

— То, може, до неї в науку віддати і цього?

— Якщо хлопець вдатний, то чом не спробувати. Тут з нього замало поки що справи. Відвести на Перевозькі хутори, а з ним двох із пластунського куреня — Вітрогона та Пугача. Нехай подивляться, що та як. Якщо виявиться їхнім, то вони зразу ж це пізнають. А коли так, Рода навчить, як на всілякому чар-зіллі знатися, а наші характерники покажуть премудрості козацького чину — кулі на льоту ловити, ворогів присипляти, ману напускати. Зуміє все це пізнати — великим характерником стане. А коли ж виявиться не їхнім — чужого не приймуть.

— І що ж тоді з ним робитимемо?

— Відправимо, куди там час покаже і наші справи.

— А що робитимемо з вовком?

— Хай він забирає його із собою на хутори.

— Звісно, нащо звіряку на Січі тримати. Козаки вночі жахатимуться страшного виття.

— Гм, козакам нічого харапудитися вовків. Коли є страх, немає сили.

— Вірно, батьку-отамане.

Після довгої розмови з Гетьманом мав Іван Дуб коротку розмову з Іваном Половцем. Та й скоріше, що це була не так розмова, як його настанови малому.

— Для того, щоб досягти великої слави, хлопче, мусиш пройти усі випробування. їх є чимало. Але коли ти вже пройшов пороги, то ці завдання не лякатимуть тебе, справишся з ними заввиграшки, — сміявся молодий козак з нього чи знову звіряв душу, пильно зазираючи в глибінь очей? — Зараз тобі буде зав’язано очі — на слух маєш відчути, якими місцинами провадитимуть тебе провожаті. Мусиш прислухатися пильно за переднім подорожнім, а той, що їхатиме слідом на коні, вартуватиме, щоб ти, бува, в халепу не втрапив, оступившись. Ось тобі моя порада: як ітимеш, надійся лишень на слух і нюх.

— Як Сірий?

Іван Дуб посміхнувся:

— Вовка твого буде відвезено на місце окремо. Ти маєш дістатися сам, слідуючи наказам наших пластунів.

— Я зумію.

Поклав руку на його плече:

— Сподіваюся, що так воно і буде. Пам’ятай собі, хлопче, що і я віднині відповідаю за твої кроки по цій землі. Якщо не зумієш — зразу ж відмовся. Чуєш мені?

— Я зумію, — вдруге завірив Іванко.

— Що ж, тоді ступай з Богом, — Іван Дуб дав знак двом поважним козакам.

Із зав’язаними очима Іван Половець вийшов на шлях. Глибоко вдихнув повітря. Легко і вільно. Так він почувався нині. Таємничість вабила його. Відчував: те потаємне, до чого він ішов від тієї самої миті, коли зірвав далекої купальської ночі квітку папороті, наблизилося до нього тепер. Хай і не цілком, але зупинилося неподалік, чекаючи зустрічі з ним.

Блукання було несказанно довгим. Скільки часу вони йшли — важко й сказати. Яким шляхом простували — відчував згодом легко, вростаючи в небачене, лишень чуте. Кілька разів схибив напочатку, але знову, спрямований на шлях своїми провожатими, крок за кроком усе впевненіше вирізняв поступ того, хто йшов попереду. Він чув, коли той простував рівним шляхом, і коли ставав на маленьку галузку чи босими ногами торкався зі сплеском води. За ним він слідував невідступно.

Той, що був позаду, вів за собою кількох коней. Це він розрізнив теж чітко, чуючи стукіт копит та дзенькіт вуздечок.

Коли зупинилися на короткий перепочинок, один із провожатих запитав:

— А що, хлопче, можеш сказати, що і як ми пройшли?

Іван, у тугій пов’язці на очах, через яку не пробивалося ані крапельки світла, спробував оповісти відчуте:

— Спочатку ми пройшли чисте поле — трава торкалася ніг і вітер чувся виразно, ніщо не заважало йому бриніти чисто. Потім ми спустилися в долину — за кілька кроків кумкала жаба і