Великий характерник - Марія Морозенко
Але й ніч, ота неспокійна ніч посеред плетива розпечених на вугілля думок, ніч бажаного порятунку видавалася зовсім короткою. Вона не приносила спокою. Посувалася разом із темрявою геть, поступаючись пекучому вже зрання сонцю. Здається, сама ніч знемагала від спеки.
* * *На сьомий день Іван чекав ранок із острахом. Боявся. Спека перемагала його. Вона випалювала геть до крихти надію на порятунок. Блукаючи тиждень пісками, без крихти хліба і без рісочки води у роті, він поволі згасав під спекотним сонцем.
У полудневий час, коли вже геть зморений упав на гаряче простирадло розімлілої до знемоги олешківської пустелі, готуючись от-от зустрітися зі смертю, знову побачив марево. Повернувшись лицем від сонця, зустрівся поглядом з мудрими очима свого лісового вихованця. їх він упізнав би серед тисячі інших вовчих очей. Вони були особливі для нього. Заглиблені в його душу.
Розумні очі вірного вовка заблисли над його лицем. Сприйняв це як вірний знак смерті. “З потойбіччя приходять по душі”. Щойно це подумав, як йому видалося, що Сірий нахилився над ним, зволожуючи лице шорстким язиком. Це він й справді відчув на собі. І вовка побачив теж зримо і вочевидь. Потягнувся до нього рукою. Сірий відскочив на кілька кроків назад. Спробував підвестися, щоб податися за ним, і не зміг.
“Не залишай мене, друже”, — заледве прохрипів.
Вовк очікувально дивився на нього. І тоді Іван потягнувся слідом за звіром, прикриваючи собою розпечену борозну, яка жаром жовтогарячого піску опалювала все його тіло. Коли доповз зовсім близько до Сірого, той знову відскочив на кілька кроків назад.
“Куди він кличе мене?!”
Вовк тицьнувся носом в обпалені сонцем руки. Від цього доторку Іван відчув полегкість.
Скільки він повз — хтозна. Час тут не мав свого звичного відліку. Спекотний день видавався безкінечністю. Увесь цей час змагання за життя сірий побратим не полишав його. Коли юнак зовсім знеміг, став над ним, потормосив рукав сорочки, зариваючи руку в гарячий пісок.
“Боляче, відпусти! — поривався вирвати руку. Вовк не поступався. — Що там може бути в цьому мертвому піску?”
Несподівано для себе відчув, як розпечені пальці намацали туге коріння, торкнулися якоїсь рослини, що загубилася в пісках. Слабим поривом руки витягнув її на поверхню. “Що це? Для чого? Невже цьому незнаному корінцю судилося стати моєю останньою поживою у житті?”
Вовк заохочувально дивився на нього. Поклав корінь у рот, спробував розжувати. Поволі... Поволі... Поволі верталися до нього втрачені сили. Слабовитий пустельний корінець невідворотно вихоплював його з обіймів смерті.
— Сірий, ти де?! — підвівся на коліна, озирнувся навкруги. Вовка ніде не було видно. Різонуло прямісінько в серце: “Я ж убив його!.. Мого вовка немає в живих!..”
Упав на пісок, зрошуючи розпечену пустелю пекучими сльозами. І саме в цю мить переходу із межі смерті на межу життя на світ народився Іван Сірко.
ПОЦІЛЕНИЙ У СЕРЦЕ
Підходив до Перевозького хутора, коли почув пісню.
Дзвінкий дівочий голос несподівано виринув із-за березового гайку, різко прорізавши груди, торкнувся його серця, забринів у ньому щемно і ніжно:
Ой збираю я зело, Не на втіху й не на зло. А щоб листом, рясним-цвітом, В моїм серці проросло Землі рідної зело. Козаченьки йдуть похід, Я молюся їм услід. Щоби листом, рясним-цвітом, Їх в походах берегло Землі рідної зело. Отамане, озирнись, І на мене подивись. Щоби листом, рясним-цвітом, В серцях наших проросло Долі світлої зело. * * *“Хто це так гарно співає?!” Щойно подумав це, глянь: молода дівчина з туго заплетеною косою на плечі вибігла із гайку, в руках тримаючи запашний оберемок трави. Ніколи не бачив її тут раніше. Висока, струнка, ступала гордо стежиною.
— Дівчино, стій!
Різко спинилася на стежці, зблиснула на нього очима:
— Хто ти такий, щоб віддавати мені накази?
— Я?! — замилувався її засмаглим чолом, осяяним зеленими очима. — Хіба ти не бачиш — козак.
— Теж мені козак, — відкрито глузувала, оглядаючи його подертий одяг. — Звідки ти тут узявся такий?
Спалахнув:
— Що це ти за одна, щоб так ось говорити зі мною?!
— Я?! — примружила насмішкувато очі. — Волхвиня! Ось так. Знаєш таких?
Його серце на ці слова негадано спалахнуло вогником, забилося сильніше, так, як, буває, б’ється в сітці нерозважлива пташина, потрапляючи в пастку. Спогад дитинства разюче постав перед очима, вигортаючи з найпотаємніших куточків душі те, що купальської ночі вразило його найбільше. Отеретіло дивився на неї:
— Дана?!
Стенула плечима:
— Яка ще Дана?! Мене звати Софія.
Зітхнув — з жалем, а чи полегшено:
— Тоді ти не волхвиня.
— Спитай у моєї господині, знатимеш, — зацікавлено позирала на нього.
— Спитаю, — запевнив твердо.
— Ти?! — знову позирнула на нього, оглядаючи обірване шмаття на ньому. — Моя господиня й не розмовлятиме з тобою.
Почувався непевно перед цією дівчиною. Вона вражала його своїми словами погорди. Так уже було в
