Санаторійна зона - Микола Хвильовий

…І знову зажурно сказав Альоша.

– Савойя!

Мадам Фур’є

…Льоля пішла й сказала:

– Драстуйте, мадам Фур’є!

– А, це ви, Льолю?… Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік – це радісно… Я буду святкувати і ваш.

Льоля сказала:

– Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість.

Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала, куди положити руки.

– Ви, Льольо, мене так схвилювали – і мені соромно, бо я забула про ласку.

Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись – генерально – до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:

– Я люблю Карузо за теплоту в його голосі.

І Льоля тоді подумала, що він сказав:

– Я люблю тебе, моя кохана.

Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.

…Мадам Фур’є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончеллю, бо вона була колись у консерваторії.

…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.

…У мадам Фур’є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.

Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.

…Тоді Льоля подумала: мадам Фур’є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції.

Коли віолончель стихла, Льоля сказала:

– Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.

Мадам Фур’є сказала:

– Я, Льольо, не скінчила консерваторії – і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.

Льоля сказала:

– Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозуміли. Ви так натхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель – жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

– Ви, Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: ordre de bataille.[29]

Льоля тихо дивилася на мадам Фур’є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:

– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille. Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так… Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур’є схилила голову на віолончель і задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:

– Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий рік. І я буду стрічати Новий рік – гарно: все думаєш – «а чи не прийде щось інше…»

Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є ніде стрічати Новий рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрічати Новий рік у пролеткульті, що на Садовій, 30.

Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається Гюго, і «Анна Кареніна» французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.

…Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала:

– Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.

IV

Товариш Огре був на тютюновій фабриці – по хроніку. Там його стріла жіночий організатор – товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.

…– От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.

…Був зал, в залі – буфет, а в буфеті – конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано:

– Ще?… Та де ж вони, Господи…

Вони чекали оркестрантів.

Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою – «Папіроси тов. Петровській» і з рекламою – «Осінні скрипки».

…Товаришка Шмідт схвильовано говорила:

– Ну, скажіть щиро: де це в світі?… А може б, хто інший зробив?

Товариш Огре сказав:

– Ясно. Тільки – ми!

Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петровській» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.

…А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:

– Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім?

Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:

– Я – безпартійний!

– ?… Ви безпартійний?

…І побігла чорна кішка.

…Товаришка Шмідт холодно сказала:

– А я думала, ви в парткомі… Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і – під ним паровики.

Товариш Огре сказав:

– До побачення!

Товаришка Шмідт сказала:

– До побачення!

Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.

…В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки – ми!»

…На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.

…А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.

…На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна – товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.

…Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.

…– Гражданін, будь ласка, пропустіть!

…– Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство… Сссволочі!

…– Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців… Скрикнула! і – впала!

За бабкою карета допомоги не приїхала, і бабку підвели громадяни.

…З південних кварталів города пішов теплий вітер;