Лише секунда - Олексій Геращенко

Я розбив шкаралупу яйця і вилив його на сковороду. Жовто-біла рідота поступово загусала, перетворюючись на частину моєї сьогоднішньої вечері. Я подивився на свої пальці, які у моїх думках безцеремонно ковзали кілька хвилин тому під червоно-чорною футболкою, грубо стискали пипки маленьких пружних грудей, незважаючи на сльози на беззахисному обличчі. І витер піт з чола.

— Піду вмиюся, — сказав хлопцям, дивлячись у підлогу, і вийшов з кухні до туалету.

Я довго й ретельно милив руки, обливав холодною водою обличчя і дивився в розділене надвоє старою тріщиною дзеркало на свої мокрі брови і готову зірватися з кінчика носа краплину води. Я уявляв собі, що приходжу з величезним букетом весняних квітів у гуртожиток, стукаю в двері, які відкриває мені Ніна, простягаю їй квіти, нахиляю голову вниз, як лицарі середньовіччя на знак вшанування дами, обертаюся до натовпу, що перешіптується, і говорю з викликом:

— Хто скаже про неї хоч слово погано, матиме справу зі мною!

Моє обличчя висохло, і я почув, як Сергій кличе з кімнати:

— Андрюхо, їжа вже на столі!

Я йду до кімнати, і Діма каже:

— Закрий двері на замок, у нас вечеря на трьох, а на запах може весь гуртожиток збігтися.

Він простягає мені штопор і темно-червону пляшку портвейну, а сам, весело наспівуючи, натирає рушником склянки.

Мені хочеться вигукнути: «Не кажіть про неї поганого!» — хоча б їм, але я мовчу, ковтаю від голоду слину в передчутті вечері і швидко долучаюся до їхніх масних жартів. Дешеве вино біжить стінками горла, пустий шлунок стискається в судомах, тіло розслаблюється й спустошується голова.

Життя прекрасне, і сьогоднішній вечір точно вдасться.

Щоденник. Паша

Його звали Паша, і ми вчилися разом до третього курсу.

Пашина родина жила в самому центрі, біля станції метро Театральна. Коли він казав у нашій студентській групі, що живе там, — багато хто заздрісно гудів: «Овва!» Що означало: «Щастить же декому жити в центрі, не потрібно нікуди їхати, захотів погуляти — і все поруч: Опера, Золоті ворота, Хрещатик». А йому щоразу хотілося сказати: «Та я ненавиджу це місце!» І тоді співрозмовник напевно міг би промовити: «Якщо ти ненавидиш це місце, то як ти можеш взагалі щось любити?» Та Паша мовчав і не казав нічого у відповідь на «Овва!». Сказав тільки мені. Напевно, тому що я сам не сказав йому цього «Овва!». Правду кажучи, я збирався це вимовити, але задумався про щось і забарився, а він випалив, дивлячись мені прямо в очі: «Я ненавиджу це місце!» Зізнаюся, я так і застиг з відкритим ротом. У цей момент я відчув, що він справді ненавидить. Це його почуття було настільки сильним, що захоплювало і мене, і я мимоволі відступив на крок убік, де хвилі ненависті були слабшими. А Паша тоді розвернувся і пішов.

Його багато хто вважав дивним і смиканим. Він заї­кався в моменти хвилювання, руки його постійно пере­бирали щось, більшу частину часу він був схожим на тінь, але іноді спалахував так сильно, що робилося страшно, і всі мимоволі відступали назад, не бажаючи мати з ним справ.

Після тої нашої розмови Паша перестав мене помічати. Точніше я спершу так подумав, а потім зрозумів, що він спостерігає за мною краєм ока, ніби перевіряючи, чи не розповів я комусь про його ненависть до свого дому. Проте я ні з ким не ділився його таємницею, тому зрештою мені вдалося дізнатися більше.

У його квартирі було три речі, які він ненавидів.

Першою були собаки. Його стара бабуся, яка завжди любила тварин, на схилі літ вирішила, що собаки для неї важливіші за рідних. Незабаром після цього собаки чи­сельно перевершили родичів. Попервах вони здавалися милими, але згодом стало зрозуміло, що ця квартира належить їм. Їхній запах в’ївся в стіни, волосинки їх­ньої шерсті витали в повітрі, чіплялися до килимів та одягу —

собаки були скрізь. Пашин тато намагався пручатися засиллю собак, але з часом здався. І пішов. А мама казала, що це квартира бабусі, тож її треба поважати.

Другою річчю був дідусь. Не можна називати людей речами, але після третього інсульту це твердження щодо діда зробилося спірним. Він насилу підіймався з ліжка, з його носа текли соплі, які мама витирала і просила так само робити і Пашу. Дідусь хоч був єдиним у цій квартирі, від кого не пахло собаками, але лише тому, що від нього виходив ще гірший запах.

Паша ніколи не запрошував до себе в гості, бо не хотів, щоби людям було неприємно. Мало хто витримав би дідусеві соплі, як мало хто полюбив би собак і їхній запах в такій кількості. Паша вважав, що обидві речі відразу не сподобаються нікому.

Третьою річчю було метро. Найбільш завантажена червона гілка активно працювала вісімнадцять годин на добу. І щоразу, коли потяг проїжджав тунелем, їхня квартира немов знаходила потрібну хвилю і деренчала тарілками, столами, стільцями, дідусем і вставною щелепою бабусі.

Через три місяці після нашої відвертої розмови він сказав:

— Не розумію, навіщо я вчуся тут? Я хотів би жити без дому, їздити і змінювати місця і людей постійно, щоби жодне з місць не було моїм, а всі були б тимчасовим притулком.

— Як Ернесто Че Гевара в молодості? — уточнив я.

— А він так подорожував?

— Ага, а потім захопився революційними ідеями і подорожував уже не просто так, а з метою.

— Придумав собі мету? — шанобливо запитав Паша.

— Створив! — я підняв угору вказівний палець, а потім підбадьорливо поплескав його по плечу.

Паша кивнув у відповідь і пішов.

Минуло більше року. Він насилу перебирався з курсу на курс і ходив, втупившись у підлогу і стискаючи кулаки, а іноді відходив убік і піднімав сорочку до носа, перевіряючи, чи не тхне від неї собаками.

А потім він не прийшов. День, два, тиждень. Може, захворів? Через місяць на його відсутність звернули увагу всі.

Хоч я і не вважав себе його другом, але мені здалося, що буде погано, якщо не зроблю геть нічого. Я дізнався його домашній телефон в деканаті і подзвонив:

— Алло, — сказав хрипкий жіночий голос.

На задньому плані загавкали собаки і задеренчав посуд.

— Говоріть, — грубо наполіг той самий голос.

— Я Пашин одногрупник, — сказав я. — Його нема довго в університеті.

Посуд припинив бряжчати,