Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
Лєну дратувало в Дарвіні те, що він ніколи не сумнівався. Ні в чому. Як сказав, так зав’язав.
— Спорт — це головне в житті, — казав, наприклад, Дарвін, і переконати його в тому, що не спортом єдиним живе людина, було неможливо. Головне — і крапка.
І так щодо будь-чого іншого.
— Треба їсти буряк, — казав Дарвін.
І крапка. Буряк і в жодному разі капусту.
— Людина повинна працювати на благо суспільства, в якому вона живе.
І крапка.
— Не можна сперечатися з батьками, бо вони прожили життя.
І крапка.
— Російська пропаганда працює на знищення української незалежності.
І крапка.
Деколи Дарвін суперечив сам собі, тобто сповідував якісь дві несумісні ідеї. Наприклад, він стверджував, що пожертвувати життям заради батьківщини — велика честь. А іншого разу зізнавався, що батьківщину можна вибирати, і він вибрав Україну. Лєна зробила висновок, що треба вибирати батьківщину так, аби за неї не довелося жертвувати життям.
Але, на жаль, батьківщина на те й батьківщина, що її не вибирають. «Якби я мала можливість вибору, — казала пізніше Лєна, — то Україна була би зовсім не перша в списку. Напевно, я вибрала би Грецію, бо там море голубе-голубе. Не таке чорне, як українське. Або Великобританію, бо тоді я знала б англійську від народження і не довелося би вчити її в школі як іноземну. А то замучила мене ця англійська, постійно вчила її, вчила, а два слова за потреби все одно не зв’яжу».
Якось Дарвін підійшов до Лєни на великій перерві, вона сиділа в університетському дворі й гризла яблуко. Він сказав:
— Слухай, Лєно, ти дівчина ніби не дурна…
— Дякую, — відповіла Лєна.
— Чому ти досі не вступила до нашої організації?
— Якої організації?
— Молодих націоналістів.
— Таке існує?
— Існує. Називається «Рух опору». Я заступник голови.
— А проти чого ви опираєтесь?
— Ну, це націоналістична організація. Ми гуртуємо національно свідому молодь. Ти ж свідома?
— Свідома, — сказала Лєна.
— Тоді вступай. Ми збираємося тричі на тиждень о сьомій вечора. Обговорюємо новини, виробляємо план дій. Ділимося ідеями, корисними для України. Ти ж погоджуєшся, що треба щось робити?
Із цим Лєна погоджувалася.
— Жити й нічого не робити — це занепад, — вів далі Дарвін. — Треба діяти. Ти з цим погоджуєшся?
— Погоджуюсь.
«Рух опору» винаймав кімнату в старому будинку в центрі міста. Кімната була майже порожня, тільки кілька стільців, стіл і великий портрет Степана Бандери на білій стіні. Лєні така аскетична обстановка подобалася, вона сприяла зародженню ідей, які незабаром змінять світ. Лєна почувалась частиною таємного революційного руху і кілька тижнів ходила в неабиякому піднесенні.
На зборах вивчали і обговорювали біографії великих українців: Донцова, Коновальця, Петлюри, ну і, звісно, Бандери теж. Його першого. Головував зборами низький, але дуже балакучий студент історичного факультету. Він, коли говорив, розмахував руками і пильно дивився всім слухачам в очі. Після кожного твердження, хоч би чого воно стосувалося, вигукував: «Хіба не так?!» І слухачі радо кивали головами: «Та-а-ак». Не тому, що справді підтримували цю його думку, а тому, що в них ніби запитували дозволу, ніби рахувалися з ними.
Чимось цей голова нагадував Лєні Леніна зі старих радянських фільмів, у яких Ленін розмахував перед робітничим класом руками, ховаючись за трибуною. Щоб не було видно, який він курдупель.
На десятому чи якомусь там зібранні, після докладного вивчення всіх основних біографій та засадничих постулатів українського інтегрального націоналізму, Лєна сказала:
— Ну, і що ми будемо робити? Як будемо світ змінювати? Я готова до конкретних дій.
Її всі підтримали.
— Робити є що, — сказав голова зібрань. — Хіба не так?
— Та-а-ак!
— От надійшла пропозиція ініціювати перейменування вулиці Будівельників на вулицю Степана Бандери.
— А чим будівельники завинили? — спитала Лєна. — Вони хіба не люди? Будівельники — хороша професія, вони нам хати будують, а це не так легко, скажу я вам.
Курдупель трохи занервував, але був надто розумним, щоб спалитися на такій дрібниці.
— Будівельники, звичайно, хороша професія, але чому так повинна називатися вулиця? Це комуністична традиція — називати вулиці іменами робітничих класів. Будівельники, пожежники, шахтарі…
— А водолази є в цьому списку? — спитала Лєна, бо їй було справді цікаво.
— Може, десь і є, — буркнув голова. — Але не в цьому річ, хіба не так?
Усі знову сказали: «Та-а-ак».
— Національно свідоме суспільство, — говорив духовний лідер, — називає вулиці на честь своїх героїв, а не послуговується назвами тоталітарного режиму, яким був Радянський Союз.
— Ну, добре, — погодилась Лєна. — Давайте перейменовувати цих будівельників, як вони вам так очі муляють. Хоч я би, чесно, краще повернула нашому місту попередню назву Сан-Франциско… Що треба робити?
— Ми подамо запит в органи місцевого самоврядування, — сказав голова. — Але цього не досить. Вони перейменовують вулиці дуже довго, ми можемо й не дочекатися. Треба діяти радикальніше.
Лєна була готова до радикальних дій, першою рвалася в бій. За інших обставин, в іншому відрізку історії вона була би дуже добрим партизаном чи революціонером. Мужність і романтизм — ось що рухає революціями, а Лєна була і мужня, і романтична.
План розробили такий: піти вночі на цю вулицю робітничого класу і зафарбувати всі наявні там таблички з назвою «вулиця Будівельників». Натомість чорною фарбою написати «вулиця Степана Бандери». Просто і зрозуміло.
Лєна взяла із собою Василину-мені-по-барабану на всяк випадок, якщо виникнуть проблеми з місцевими наркоманами. Але проблеми виникли в іншому. Партизани не знайшли жодної таблички, яку можна було би зафарбувати. Усі в місті знали, що ця вулиця називається Будівельників, але табличок, що підтверджували б цей факт, не було. Старі стерлись чи повідвалювалися, а грошей на нові місцевий ЖЕК, очевидно, не мав.
Молоді націоналісти побродили довкола і, розчаровані, були готові розійтися по домівках. Тоді Лєна сказала:
—
