З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Он воно що, це все пояснює.

Її вочевидь задовольнило почуте. Я помітила, що більшість шотландців не ставлять докладніших запитань, коли чують «на півдні», тому можу лише припустити, що ця фраза містить пояснення щодо англійського походження, перегонів на човнах і капелюхів-казанків, нібито Ліверпуль і Корнуолл — однакові місця, населені однаковими людьми. І навпаки, вони непохитно впевнені, що їхня рідна частина країни унікальна. Хтозна-чому.

Реймонд повернувся з яскравою пластиковою тацею в руках, на якій стояли чашки з чаєм і лежала упаковка печива.

— Реймонде! — скрикнула його мама. — Заради всіх святих, міг би й перелити молоко в глечик. Як-не-як у нас гості!

— Це лише Елеанор, мам, — сказав він, а потім глянув на мене. — Ти ж не заперечуєш?

— Звісно ні, усе в нормі, — сказала я. — Удома я завжди користуюся картонними упаковками. Це лише посудина, з якої можна налити рідину в чашку, насправді це може бути навіть гігієнічніше, ніж незакритий глечик.

Я потягнулася до печива. Реймонд уже жував своє і говорив з мамою на якісь нелогічні теми, а я зручніше вмостилася на дивані. У жодного з них не було сильного голосу, тому я слухала, як гучно цокав годинник на камінній полиці. Було досить тепло, але не задушливо гаряче. Один з котів, який лежав на боці поряд з каміном, з насолодою потягнувся й знову заснув. Біля годинника стояло фото з вицвілими від часу кольорами. Чоловік, очевидно батько Реймонда, широко посміхався в камеру, тримаючи в руці келих шампанського, ніби проголошував тост.

— Це батько Реймонда, — сказала його мама, помітивши мій погляд. Вона усміхнулася. — Фото зробили, коли Реймонд склав іспити. — Вона поглянула на нього з неприхованою гордістю. — Наш Реймонд став першим у сім’ї, хто вступив до університету, — промовила вона. — Його батька переповнювала радість. Якби ж тільки він дожив до твого випуску, синку. Ох, що то був би за день! Еге ж, Реймонде?

Реймонд усміхнувся, киваючи.

— У нього стався серцевий напад невдовзі після мого вступу, — пояснив Реймонд.

— Так і не зміг насолодитися своїм виходом на пенсію, — зітхнула його мати. — Часто трапляється.

Якусь мить вони обоє мовчали.

— Чим він займався? — запитала я. Насправді мені не було цікаво, але це запитання здавалося мені доречним.

— Він був інженером-газовиком, — сказав Реймонд.

Його мати кивнула.

— Він тяжко працював усе своє життя, і нам завжди вистачало грошей. Права ж, Реймонде? Ми щороку їздили у відпустку, і в нас було хороше невелике авто. Принаймні, він встиг побачити весілля Деніс, це краще, ніж нічого.

Мабуть, я мала спантеличений вигляд.

— Моя сестра, — пояснив Реймонд.

— Заради бога, Реймонде. Розумію, що ти б волів говорити про футбол і комп’ютери, але навряд чи це цікаво слухати. Хлопці, еге ж, Елеанор? — вона кивнула мені, усміхаючись.

Це було дивно. Як можна забути, що в тебе є сестра? Мені здається, він не забув, а просто сприймав свою сестру як належне, як незмінний, непримітний факт життя, про який навіть не потрібно згадувати. Я не могла уявити собі такий сценарій, оскільки завжди була сама. У світі Оліфант була лише я і матуся.

А його мати продовжувала:

— Деніс було одинадцять, коли Реймонд з’явився на світ — це був невеликий подарунок і благословення, ось ким він тоді був.

Вона поглянула на нього, і в цьому погляді було стільки любові, що я мусила відвернутися. «Принаймні я знаю, як любов виглядає», — сказала я собі. Це щось. Ніхто ніколи не дивився так на мене, але я б могла розпізнати цей погляд, якби мені випала така нагода.

— Дістань-но альбом, синку. Я покажу Елеанор ті фото з першої відпустки в Аліканто, влітку перед тим, як ти пішов до школи. Він тоді застряг у дверях в аеропорту, — прошепотіла вона, нахиляючись ближче до мене.

Я розсміялася, помітивши тінь жаху на обличчі Реймонда.

— Мам, ти ж не хочеш, щоб Елеанор знудилася до смерті, переглядаючи наші старі фото? — сказав він, червоніючи, що багатьом людям здається чарівним. На мить я замислилася про те, щоб наполягти на перегляді, але Реймонд мав такий нещасний вигляд, що я не змогла цього зробити. Дуже доречно мій шлунок гучно забурчав. Після обіду консервованими кільцями спагеті й тостами я з’їла лише одне печиво. Мама Реймонда ввічливо кахикнула.

— Ти ж залишишся на чай, Елеанор? Нічого надто вигадливого, але ми будемо тобі раді.

Я поглянула на годинник. Було лише пів на шосту — дивний час, щоб їсти, але я зголодніла і все ще встигала зайти дорогою додому в «Теско».

— З радістю, місіс Гіббонс, — відповіла я.

Ми сіли за невеликий круглий стіл у кухні. Суп був дивовижним, мама Реймонда сказала, що бульйон вона зварила на свинячій рульці, а потім додала до нього м’яса й овочів з городу. На столі були хліб, масло і сир, а після вечері ми пили чай з кремовими тістечками. Тим часом місіс Гіббонс розповідала нам історії про різні дивацтва і захворювання сусідів, а ще про заняття їхньої родини, яка постійно росте. Однак це все не надто стосувалося Реймонда, як і мене, судячи з виразу його обличчя. Він часто лагідно піддражнював матусю, а вона реагувала жартівливим роздратуванням, злегка стукаючи його по руці чи сварячи за грубість. Я вперше в житті відчувала тепло, наповненість і комфорт.

Мати Реймонда підвелася і потягнулася до ходунків. У неї був артрит, пояснив мені Реймонд, поки вона піднімалася нагору до ванної. Цей будинок насправді був не надто придатним для людей з обмеженою рухомістю, але, за словами Реймонда, вона відмовилася переїжджати, тому що прожила тут усе своє доросле життя і саме тут виховувала свою сім’ю.

— А тепер, — сказала вона, спустившись до нас, — я помию ці кілька тарілок і ми зможемо зручно вмоститися і подивитися телевізор.

Реймонд підвівся.

— Сядь, мамо, дозволь тобі допомогти, я швидко впораюся. Елеанор мені допоможе, правда, Елеанор?

Я встала і почала збирати тарілки. Місіс Гіббонс відчайдушно запротестувала, але зрештою опустилася на стілець, повільно й ніяково, і навіть зболено зітхнула.

Реймонд мив посуд, а я витирала. Це він запропонував — він помітив мої червоні понівечені руки, хоча й не здіймав ґвалту з цього приводу. Лише посунув мене від раковини і вклав мені до рук кухонний рушник — доволі новий, з шотландським тер’єром у картатій краватці.

М’який та волокнистий кухонний рушник, певно, уже багато разів прали і ретельно прасували, згортаючи в охайний квадрат. Я кинула погляд на тарілки, перш ніж поставити на стіл, щоб Реймонд прибрав їх до