Химера - Михайло Савович Масютко

Усенка розстріляли за антирадянську агітацію. Понамаренка за спробу втекти. А я ще живий. Можливо, я живий тому, що мені «пощастило»: я впав разом з тачкою з п’яти-метрової естакади на гострі виступи щебеню. Розтрощив собі коліно й одержав звільнення від роботи. Хоч нога зробилася така, як колода, я почував себе щасливим: моє виснажене тіло могло відпочити. Я п’ятнадцять днів не ходив на роботу, і за цей час мій організм трохи набрався сили.

А ось тепер зима. Ми не добуваємо золота, бо лютий мороз скував усі засоби виробництва і землю. Взимку ми готуємо площі для добування золота. Вибухами амоналу підривають верхній шар породи, а ми кидаємо брили мерзлої землі, пересяклі ядучим духом вибухівки, в колимаги — великі дощані короби на дерев’яних полоззях. Тягнемо навантажені короби до линви, яку безперервно тягне мотор у напрямі вивантаження ґрунту, чіпляємо колимаги гаком до линви, і вони пливуть нагору, де їх розвантажують такі, як ми, і відсилають їх нам назад другою линвою.

Узимку нас ніхто не б’є і не підганяє. Ми самі кидаємося на породу, як тигри на свою здобич, бо шістдесяти-сімдесятиградусний мороз не дає постояти й секунди.

На Колимі є «битовики», тобто побутовці, засуджені за побутові злочини, і політичні, яких дозорці, начальники й «битовики» називають фашистами або троцькістами. «Битовики» часто потрапляють до «фашистів». Це тоді, коли якийсь із них випустить необережне слово. Тоді йому дають новий строк покарання поверх попереднього, і його переводять до стану «фашистів». Проте це не приводить «битовиків» до пізнання, хто такі «фашисти», і вони продовжують іменувати політичних в’язнів цим ім’ям.

«Битовики» на Колимі — це переважно бандити, що мають за собою злочини з кількома вбивствами, їх, порівняно до політичних, небагато. Вони користуються привілеями в начальства, їм дають легшу роботу. Кухню, їдальню обслуговують «битовики». Деяким з них начальники довіряють дрібні адміністративні табірні посади. Вони тут не приховують своєї професії, ще й пишаються нею й один одного називають бандюгами.

Політичні в’язні — це українські, узбецькі, грузинські, вірменські, таджицькі, казахські націоналісти, багато євреїв-троцькістів. А після приєднання Західної України та Прибалтійських країн до Совєтського Союзу почали поступати на Колиму галицькі, естонські, литовські, латвійські націоналісти.

До того ж, тут величезна армія з різноманітних націй антисоветских агітаторів — тобто засуджених за необережно висловлене слово. Найменш витривалі середньоазійці та кавказці. Вони гинуть, як мухи. Українці з півдня гинуть слідом за ними. А ось я з півдня, а досі живий. Живий, але я не радий з того, що живий. Ніс, щоки і вуха мені понадгризав мороз. На мені латані куфайка й ватяні штани, руді стоптані валянки. Мені здається, що якби я в такому вигляді опинився тепер на свободі, то на мене плювали б, як на прокаженого, але тут на мене плювати нема кому — всі такі, як і я. Є ще й гірші від мене, зовсім безносі. Тугу нас плюють тільки кулями. Біля серпантинок щоночі гучно торохтять трактори, щоб заглушити постріли карабінів. Трупи заривають не глибоко, бо нелегко вирити яму на покритій метровим снігом землі серед вічної мерзлоти, і тому навесні, коли сходить сніг поблизу таких «серпантинок», можна бачити людські ноги і руки, що виступають з-під землі.

Колима сама по собі є тюрма. Звідси тікати нема куди. Із заходу вона загороджена тайгою і величезними горами, з півночі — Льодовитим океаном, з півдня і сходу — Охотським та Беринговим морями. З Колими не втечеш. Проте наші табори оточено іусто переплетеним колючим дротом, на кожному кутку вежа з вартовими, а дротяну огорожу вночі освітлюють електропрожектори. Тюрма в тюрмі. А в цій тюрмі є ще тюрма: РУР — «рота усиленного режима». Там відбувають за дрібні провини, а тих, кого незлюбило начальство, кидають туди перед святами першого травня і жовтневої революції. І над цією потрійною тюрмою є ще карцер. Карцер — це майже смерть. Там зимою так само холодно, як надворі, зі стелі капає вода. І туди кидають без верхнього одягу.

Всі в’язні — і «битовики» і «фашисти» — поділяються на три категорії: «роботяги», «доходяги» і «придурки».

«Роботяги» — це ті, що працюють на основній найтяжчій роботі.

«Доходяги» — це ті, що вже відробили своє, збулися сил й здоров’я, й готові з дня на день померти.

«Придурки» — це ті, що допомагають своєю роботою адміністрації табору.

Улітку ми не знаємо ночі. Улітку тут сонце не заходить. Воно тільки знижується до шпичастих вершин гір і, набравши вогнистого кольору, знову піднімається догори. Узимку ми майже не знаємо дня. Зимовий день тут триває 2–3 години, але на наш робочий день це не впливає, ми відпрацьовуємо щодня по 12 годин, не знаючи ні свят, ні вихідних.

Живемо ми в брезентових або збитих з нерівних дерев’яних кругляків довгих бараках, обкладених мохом і снігом. Зимою в кожному бараці безперервно день і ніч горить вогонь у двох печах, зроблених із залізних бочок, і це рятує нас від замерзання.

З деякого часу поруч зі мною на нарах поселився колишній «битовик». Це бандит, зовсім молодий, такий, як я. Він потрапив до «фашистів» за образу свого начальства.

Якось бандит заговорив до мене:

— Хочеш їсти?

— Питаєш. Хто тут не хоче їсти?

— Консерви їстимеш?

— Ти жартуєш?

— В натурі. Можна добути консерви. Підеш?

— Де?

— Тут недалеко, на одній сопці я бачив, як нас ганяли по дрова, склади з консервами. Підеш?

Я довго не думаю. Я знаю, що це означає ризикнути своїм життям, але я погоджуюсь. Погоджуюся, бо голод вимучив мене до краю. За весь час свого перебування в ув’язненні на Колимі я ні разу не наїдався досхочу. Наїстися досхочу хліба було моєю заповітною мрією. Не тільки моєю. Кожен в’язень тут виснажений голодом і мріє про