Химера - Михайло Савович Масютко

Гірко признаватися тепер, а признаватися треба. Я нітрохи не був вражений скиртами людських трупів. Надто багато довелося мені побачити смертей до того, та й за мною самим смерть ходила щодня слідом. Серце моє не збентежилося, душа не заридала.

Я знав, чиї тіла лежать у цих скиртах. Тут були останки людей великого розуму й таланту — вчених, академіків, письменників, поетів. Вони помирали не лише від тілесних мук, а ще більше від душевних страждань із жалю, що разом з їхнім життям гинуть їхні великі задуми, наукові відкриття, задумані, але ненаписані твори. Тут були щирі патріоти багатьох народів, що помирали з невгаваючою тривогою за долю своїх земляків. Тут були священики різних вірувань, які помирали, вимолюючи в Бога милосердя не так для себе, як для своїх паств. Тут були досвідчені політичні діячі, які ніяк не могли зрозуміти, чому влада замість того, щоб скористатися їхніми порадами, кинула їх на цю страшну загибель. Були тут визначні командири Червоної Армії, що у кривавих боях відстоювали владу робітників і селян. Вони ніяк не могли взяти собі в тямки, чому з ними так жорстоко повелася та влада, за яку вони не шкодували свого життя. Були тут селяни й робітники, червоноармійці й червоно-флотці, студенти, такі як я. Нас із поспішно сфабрикованими звинуваченнями кинули на Колиму з чисто практичних міркувань, аби використати молоду силу на видобуванні золота, щоб з його допомогою можна було швидше здійснювати світову революцію, боротися проти експлуатації людини людиною.

Я знав, що за кожним з цих нещасних ллються сльози матерів, дружин, дітей, вибухають скорботні страждання батьків, братів та сестер.

Про все це я не думав тоді, стоячи на колінах у снігу перед головами й ногами заморожених мерців. Ця безкрая людська біда не зворушила тоді мого серця, воно в мене давно зашкарубло, в ньому не залишилося місця ні для обурення, ні для співчуття. Стан жалюгідного безнадійного животіння наблизив нас до подоби худоби. Замість обурення та співчуття, і мене, і злодія, охопила пекуча прикрість за те, що ми ошукалися, не добули собі поживи.

Ми повставали з колін, подивилися на вишку, на фігуру, що була на ній. Вона стояла непорушно.

— Щось той вохровець нітрохи не ворушиться. Не може бути, щоб він у такий мороз не тупцював, хоч на ньому й нові валянки, — сказав злодій.

— Може, то бутафорія якась, — висловив свою думку я. Ми вийшли з-під тіні на світло. Вохровець не ворушився. Ми підійшли ближче до вишки і побачили закам’яніле обличчя людини, перед якою була не гвинтівка і не кулемет, а уламок дровиняки.

— Мертвяка поставили, — сказав злодій.

— А навіщо їм ця бутафорія? Хіба потрібні комусь ці заморожені трупи? Та ж їх і вовки не вгризуть, бо вони перемерзли на камінь, — міркував я вголос.

— З них вовкам ніякої поживи не буде і тоді, як розмерзнуться вони, бо на мертвих зеках, як і на нас живих, самі кістки та шкіра.

— А стережуть вони їх не від вовків, а від людських очей, — відповів на моє міркування злодій.

— Мабуть, довгенько доведеться лежати їм тут?

— Авжеж. Доки не розмерзнеться земля. Хіба схоче начальство витрачати амонал на риття могил у мерзлоті для зеківських кісток?

Ішли ми назад з понуреними головами. Тепер уже я йшов попереду, а злодій за мною. Я докоряв йому за те, що він мене піддурив.

— Чому ж ти добре не вивідав, що там лежить? — питав я його. Скільки часу стратили марно, наморилися як!

— Та то мені мій кореш сказав, що там консерви, — виправдовувався злодій.

— Чого ж ти з тим корешем не пішов, а мене завербував на це діло?

— Бо його ще не випустили з РУРу.

— Ну ото, як вийде, то ти йому не кажи, що ми там побували. Хай сходить ще й він туди.

— Я йому скажу, що ми там набрали консервів.

— Ага, хай піде ще він та набереться консервів. Консерви на сопці! Та такими консервами вся Колима покрита. Хіба чекісти дурні виставити тобі консерви на сопку? Та вони їх бережуть разом зі своїми кулеметами!

Я зайшов у барак, ледве пересуваючи ноги, поскидав з себе одяг на підлогу з жердин і заліз на своє лігво.

Мені не приснилися ті мерці, яких я бачив наяву. Мені приснилося, що я великою дерев’яною ложкою їв пшоняну кашу з консервної банки.

На верхних нарах нашого барака недалеко від мене спав татарин. Це був не кримський татарин, а казанський. Білявий, в рисах його обличчя не було жодних азійських ознак. Ніхто не визнав би його за татарина, якби він сам у розмові час від часу не нагадував про своє національне походження. Його поважали в’язні в бараці, його шанували за те, що він безпомилково розгадував сни. Я до нього не звертався зі своїми снами, бо мені вони снилися дуже рідко, а коли й снилися, то були дуже невиразні. Та ось у найлютішу колимську зиму, на початку 1940 року, мені приснився виразний сон. Приснилося мені, що до мене прилетіло семеро голубів і всі семеро сіли мені на плечі. Вранці я розповів свій сон татаринові, він розгадав його відразу:

— Через сім днів ти будеш на волі.

— Та як? — не повірив я йому. — У мене попереду ще майже половина строку.

— Ну ось пройде сім днів, тоді побачиш, що означав твій сон, — відповів мені татарин без найменшого сумніву в правдивості своєї відгадки.

Та я не сказав татаринові того, що на всіх тих сімох голубах, що сіли мені на плечі, було темне пір’я. Не сказав йому цього тому, що не повірив у його відгадку.

Я працював тоді в шурфах геологічної розвідки. Робота була важка, на морозі. У ямі розміром метр на півтора треба було в чотирьох