Химера - Михайло Савович Масютко

Нас готують до бою або з німцями, або з японцями — залежно від того, як повернеться хід війни.

Нас вчать стрибати з літаків і розпускати парашути з мінометами на спинах, з автоматом на грудях і з пістолетом на поясах.

А сьогодні нас готують до першотравневого параду. Ми гупаємо кирзовими чобітьми по бетонних плитах аеродрому: щосили викрикуємо «ура». Командує нами посивілий на скронях лейтенант.

— Раз, два!.. Раз, два! Раз!.. Раз!

Один солдат переднього взводу весь час плутає ногу. Лейтенант переставляє його з середніх рядів у задні, та він і там не може піймати ритму до своїх ніг.

Із передних рядів нашого взводу виходить солдат і підбігає до нечутливого:

— Падло! Ноги не можеш узяти!

Сильний удар збиває нечутливого з ніг, і він заливає сірий бетон кров’ю свого обличчя.

— Рррота — а — а стой! Напра — а — а во!

— Хто його вдарив?

— Я його все одно уб’ю. Він перестріляв людей в тричі більше, як вся оця наша рота.

— Станьте в строй. А того одтягніть там набік. Продолжаем ученіє.

Ківерці, 1955

Ми відступали. Німець наступав нам на п’яти. Щойно вриємося в землю, щоб сховатися від куль німецьких скорострілів, як надходить свіжа команда відступати на нові позиції. Не було коли спати, не було що їсти. Та й не було чого їсти. Не було коли відстрілюватися. Та й не було чим відстрілюватися.

Під одним селом ми затрималися. Переночували в окопах на соломі, що настягали увечері з колгоспної скирти.

Удосвіта кашовари зварили юшку, старшина видав по чотири сухарі й ми на світанку наїдалися, може, на цілий день.

Ми, солдати, їли по двоє з одного казанка, сидячи на соломі на дні окопа, а наш комзвод, трохи осторонь від нас, сидячи на перекинутій поперек окопу лопаті, їв свій пай з окремого казанка. Саме тоді, як ми доїдали по третьому сухарю, над нами зненацька з’явився «мессершмідт». Він нас минув і полетів далі вздовж лінії фронту. Навперейми йому з нашого боку вилетіло двоє ястребків. У небі зацокотіли кулемети, а за кілька секунд один наш ястребок полетів сторчака на німецький стан. Другий зробив дугу навколо «мессершмідта» і полетів у наш бік, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму.

— Ось і воюй з ними, — сказав я. — У них літаки криті бронею, а у нас фанерою.

Ніхто з солдатів нічого не сказав у відповідь на мою репліку. Вони тільки поцмокали губами з сумом на обличчях, а комзвод припинив сьорбати юшку й звів на мене свій погрозливий погляд.

Це було вранці. А увечері мене викликали до комбата.

Комбат перебував у крайній хаті села, яку покинули господарі.

На подвір’ї стояла військова машина американської марки. За кермом дрімав водій. У кімнаті, крім комбата, було ще троє військових — один старшина і двоє сержантів. Це були червонопогонники.

— Здайте зброю, — сказав комбат у відповідь на мій рапорт. Я здивовано подивився на нього, та комбат нічого не відповів на мій подив. Я зняв з плечей автомата й поклав на стіл, відстебнув від пояса дві гранати-лимонки і поклав біля автомата.

Щойно я склав зброю, як підступили до мене червонопогонники й обмацали мене з голови до ніг. А один з них розщібнув на мені пояс і скинув його з мене.

— Що таке? У чому річ? — запитував я їх. Та вони не відповідали на мої запитання.

Коли я був повністю обеззброєний, підступив до мене старшина й скомандував:

Руки назад! За мною — шагом марш!

Старшина попереду, сержанти позаду — так вони мене вивели до машини, що стояла на подвір’ї.

Я сидів позаду між двома сержантами, що тримали свої автомати напоготові, спереду біля водія сидів старшина з розщібнутою кобурою пістолета.

— Ну, хлопці, хоч тепер скажіть мені, за що ви мене забрали? — питав я червонопогонників по дорозі.

— Ми нічого не знаємо. Ми сполняємо приказ, — відповів мені сержант з медаллю на грудях.

Присмерком машина заїхала в якесь містечко, де не було чути цокоту кулеметів, ані вибухів гарматних набоїв, небо не краяли палаючі змії німецьких ракет.

Машина зупинилася біля невеликого двоповерхового будинку.

Знову команда старшини: «Руки назад! За мною — шагом марш!»— і за кілька хвилин я опинився в підвалі, тьмяно освітленому електролампою, що звисала зі стелі. Очі мої розгледіли три фігури, що лежали в кутку на купі соломи. Вони були в такій самій солдатській одежі, яка була на мені. Коли двері за мною зачинилися, фігури заворушилися. Вони рядком сіли проти мене, обхопивши руками коліна. Це були такі самі солдати, як і я.

— Сідай, — сказав один з них, відгорнувши купку соломи.

— За що тебе забрали? — спитав другий, коли я вмостився навпроти них.

— Не знаю, — відповів я.

— Не дури. Контрразведка дурно не бере, — заперечив мені той, що підгорнув мені купку соломи. — їй-богу, не знаю. Я нічого не зробив такого, за що мене можна було б заарештувати.

— Де тебе забрали? — спитав той, що досі не обзивався до мене.

— На самій передовій.

— Може, відлучився куди?

— Нікуди я не відлучався.

— Може, не виконав якого наказу?

— Ні. Всі накази я виконував.

— А може, щось язиком ляпнув?

І тільки в цю мить я пригадав собі свою репліку про німецькі й наші літаки за сніданком. Я розповів хлопцям про цю подію.

— Оце тобі й відгадка, — сказав той,