Химера - Михайло Савович Масютко

Ми з бандитом повземо попід дротяною огорожею табору, обпікаючи собі руки та обличчя снігом. Так само ми ліземо попід дротом, зариваючись у сніг, — до складів. Перед нами величезні довгі скирти, вкриті брезентом.

— Ото консерви, — шепоче мені бандит.

І ми відчайдушно повземо мимо будки на палях, де стоїть вартовий.

З радістю переможців ми простягаємо руки під брезент. Але… але… але… Там не було консервів. Там були людські ноги і голови. Це були трупи, складені штабелями.

Ми тоді не жахнулися від такого видовища.

Люди, що не бачили на своєму віку будівництва комунізму! Нащадки наші, що, можливо, подивлятимуться з досягнень своїх предків! Ви чуєте мене?! Ми не жахнулися тоді перед скиртами людських трупів! Нас це не здивувало і не вразило, бо надто багато ми бачили смертей перед цим, та й самі ми були готові вмерти. Нас лише охопили досада і злість за те, що ми не добули собі сподіваних консервів.

Як тільки мене привезли на Колиму і я побачив перед собою неминучу смерть і дорогу до неї, вкриту стражданнями, голодом і холодом, у мене в жилах зануртувала кров. «Повстання! Повстання! — кричав у мені голос мого єства, — треба піднімати повстання. Якщо повстати всім, можна пробитися до берегів Берінгового моря, де нас підберуть кораблі вільних країн. А якщо смерть, то не така ница». Та скоро я переконався, що це неможливо здійснити. Не тільки всю Колиму, одну копальню підняти неможливо, навіть одну бригаду Ще не почнеться повстання, як тебе продадуть стукачі за миску баланди — і ти зі своїми спільниками ляжеш у штабелі під брезент.

Золото! Я сам дивуюся собі. Тепер, коли Колима вже далеко позаду мого життя, я спокійно дивлюся на нього. А тоді мені здавалося, що коли б я опинився на свободі, я б звірюкою кидався на кожного, на кому вгледів би його червонувато-жовтий відблиск. Виривав би золоті зуби з людських пащ, відривав би пальці разом з золотими перснями з людських рук, щоб розтоптати їх ногами.

Золото! Яку воно має силу над людиною! Воно перше доказало утопічність марксистських ідей. Лєнін, цей божок марксистів, своїми фантастичними міркуваннями висловив свою фантазію й про золото. Він казав, що за комунізму люди з золота будуватимуть собі виходки. Ні, помилився ти, утопічний мислителю! Не люди глумляться з золота, а золото глумиться з людей! Твій вірний послідовник Сталін за якийсь десяток років після твоєї смерті заради блиску золотих горошин перетворив мільйони безневинних людей на гній. Ну, нехай я. Я в комунізм вірю менше, ніж у воскресіння мертвих. Мене з дитинства захопила інша ідея: ідея звільнення свого краю від наруги чужинців. Але тут, на Колимі, серед падаючих гноєм на мерзлу землю, повно вірних поплічників Лєніна й Сталіна. Тих, що кидалися в вогонь і воду й рвалися грудьми на шаблі і багнети заради вашої влади, кремлівські правителі. Вони й тепер, з обмороженими носами і вухами, ще вірять тобі, Сталіне, не признають у тобі небаченого світом тирана, а називають тебе сонцем свободи.

Ти, «сонце свободи»! Заради чого ти пішов на таку нечувану підлість до своїх товаришів по зброї? Чи не заради оцих дрібних блискучих горошин, з яких твій попередник намірявся глумитися? Я часто думав: навіщо кремлівським правителям золото? В Совєтському Союзі йому нема застосування. Золотих грошей нема. Золотих прикрас не виробляють, не закуповують товарів з інших країн за золото. Навіщо воно кремлівським правителям?

Розгадка прийшла згодом. Вона в клятві Сталіна над трупом Леніна. Сталін поклявся мертвому Лєнінові розширювати Совєтський Союз. І він це робить золотом. Без експансії та агресії золото завойовує йому владу в далеких і близьких країнах.

Люди далеких і близьких країн! Киньте золото, взяте з Кремля, назад, за його криваві стіни, бо на тому золоті кров мільйонів невинних людей, бо за кожною золотою горошинкою простягаються сотні людських рук з-під колимської вічної мерзлоти.

Я знаю, що ви мене не послухаєте, бо не таку силу має золото, щоб за його магічним блиском можна було б розгледіти сліди людської крови. Золото нічим не пахне.

Мене не добили на Колимі. Мене врятувала війна. 3—під куль чекістів я потрапив під кулі німецьких солдат. Німецькі кулі виявилися милосерднішими за кулі чекістів.

Ось я їду на вантажній машині поруч своїх учорашних катів. Я буду разом з ними воювати. Ми їдемо мимо копалень і серпантинок. Руки погано заритих трупів моїх товаришів по долі висовуються з-під землі й ніби просять мене, щоб я не забув про них.

У рукавах мого бушлата я везу кільканадцять грамів золота. Як тільки я ступив на берег Охотського моря, я висипав своє золото у воду. Хай хоч ця маленька частка золотої отрути не глумиться з людей.

Я вас не забув, чорні сухі руки, що всіяли мерзлу землю Колими. Я вас не забув, заморожені трупи, складені штабелями у довгі скирти на колимських сопках. Я вас не забув, роботяги і доходяги, що залишилися у подвійній і потрійній тюрмі. Я не маю золота. З тих кількох центнерів, що я добув на Колимі, я собі не взяв ні грама. Якби я мав золото, я побудував би вам, нещасним, пам’ятники в усіх країнах світу, де нема комунізму

Ні, золото таки потрібне людям. Але людям! Воно не має потрапляти в руки, яким належиться тримати сміття.

Сарабуз (Крим), 1946

Ми в парашутно-десантній бригаді під Хабаровськом. Нас, колимчан, тут цілий батальйон.

Як тільки ми переплили Охотське море та Амур, потрапили до Хабаровська, відразу з нас почали відбирати найміцніших і найздоровіших до цієї бригади. Ми дуже відрізняємося від інших солдат. Солдати, мобілізовані з тутешніх районів, — це майже діти. Ми старші й міцніші, загартовані своєю лютою долею. Ми вже підгодовувалися на кращих армійських харчах і виглядаємо мужньо. Серед нас є і наші