Химера - Михайло Савович Масютко

І я за першої нагоди проголосував з траншеї лівою рукою. Німецький снайпер влучив мені якраз у зап’ястя. За інших обставин, може, й не треба було так багато руки відтинати, а може, можна було б і повністю руку зберегти, та як нас, усіх поранених у ліву руку, у шпиталі було не менше півсотні, то лікарі зі злості чикрижили якнайбільше кісток. Оце й мені вони відхопили руку по самий лікоть.

Феодосія, 1960

Ось він сидить переді мною в неглибокій траншеї. Над нами свистять кулі та дзижчать уламки мін, та вони нас мало непокоять — ми до цього вже звикли. Він сидить переді мною й хвалиться новими чобітьми та німецьким френчем, що стягнув із убитого німця. Чоботи вилискують на його ногах, з-під брудної солдатської сорочки вибиваються петлиці мундира есесівського офіцера.

Я його добре знаю. Нас обох взято на війну з каторжної Колими.

Він, як сам не раз про це казав, побував на тому світі. Там, на Колимі, його, знесиленого каторгою і добитого цингою з табличкою, прив’язаною до ноги, разом з іншими трупами вкинули в могилу, вириту вибухом амоналу, прикидали брилами мерзлої землі. Під холодними брилами він ожив, вирився з-під них і приплентався назад до своїх катів, не скидаючи табірного номера з ноги, останнього посвідчення мертвого в’язня. Він тепер снайпер. На його рахунку півсотні убитих німців.

Він має на грудях «За боевые заслуги». Я дивлюся на його нові чоботи, на його медаль на засмальцьованій сорочці, на його давно немите й неголене обличчя та думаю: 'Кого тільки і чим тільки можна заохотити до війни? Дивна людська натура».

Ківерці, 1955

То була гумова рукавичка з тих рукавичок, що вбирають собі на руки лікарі, коли оперують хворих.

Знайшли ми її під шафою в нашій кімнаті, де квартирував старшина Сучков. Це було тоді, коли совєтське військо вже відступало й коли старшина, похапцем зібравшись, вскочив до вантажної машини, переповненої солдатами.

Це було тоді, коли люди кинулися до в’язниць, щоб випустити з неволі своїх рідних і знайомих, і не знайшли там живих людей, а знайшли по глибоких підвалах шматки людського м’яса та залиті вапном трупи в ровах тюремних дворів.

Рукавичка та була вимащена запеченою кров’ю й прилипала густою чорно-червоною барвою до наших рук.

Ми не відразу догадалися, звідки та кров. Та коли привезли з тюрми нашого сусіду Романюка з розпореним животом, з відрізаним носом і повидовбуваними очима. Ми зрозуміли, чому рукавичка Сучкова так липла кров’ю до наших рук. Тоді нам стало зрозуміло, чому старшина Сучков останнім часом рідко коли ночував удома. А коли приходив додому, то очі його були вкриті червоними жилками, і він хижо дивився на нас.

Перед тим він був інакший. Він часто говорив з нами про те, що вони хочуть створити таке суспільство, де не буде гноблення людини людиною.

У нас на квартирі стояв капітан Стеценко. Він не лаявся так огидно, як лаялася більшість москалів, і говорив з нами нашою мовою. Капітан мав патефона і пачку платівок з українськими піснями. Коли він заводив патефона, то запрошував нас, і ми слухали пісні разом із ним. Іноді вечорами Стеценко заходив до нашої кімнати та розповідав про голод в Україні 1933 року.

Тоді наші серця сповнювалися болем і смутком, а мама плакали. Тоді нам здавалося, що він такий же, як і ми, що ту зірку, яку він має на картузі, йому почепили силою.

А коли німці вступили на Галичину, Стеценко не заводив більше патефона і не заходив до нас.

Одного вечора до воріт під’їхало авто, наповнене солдатами. Стеценко вийшов з хати і заліз до машини. Повернувся він пізно і до ранку не лягав спати. Ми бачили крізь вікно, як він ходив по своїй кімнаті, хапався за голову руками, скуб на собі волосся, іноді падав головою на подушку.

Вранці москалі виїхали з села, а з ними й Стеценко.

За кілька днів у село почали звозити трупи людей, що були в тюрмах. Ні, це не були трупи. Це були шматки людського м’яса з поламаними кістками, і пізнати в них когось неможливо було. Були трупи з цвяхами у головах. Були з розпореними животами, були з відрубаними головами. Тоді всіх людей нібито охопило якесь тихе божевілля. Ходили й не пізнавали один одного. Не вірилося, що це робилося людськими руками.

— Ото в п’ятницю із нашого села москалі їздили нищити наших людей, — сказав Волощак, дивлячись на понівечені людські тіла.

Ось чого Стеценко хапався за голову, ось чого він не спав цілу ніч — зрозуміли ми.

Львів, 1963

Дерев'яні, залізні, кам’яні хрести та муровані склепи вкривають Куткірський цвинтар. Багато могил зворушують душу. Але одна вражає найдужче. Цю могилу зроблено з такого каменю, що, здається, на ньому повиступали краплини людської крови. А ще більше тіпає серце напис на тому камінні:

Тут спочиває МОРОЗ СТЕПАН 3.11.1924 — VI. 1941 незабутній син-одинак

Він тут спочиває уже 22 роки. Він спочиває під цим камінням довше, ніж прожив на світі.

— Скільки йому років було? Сімнадцять? Що привело так рано цього хлопця в могилу?

— Питаєте, що привело так рано цього хлопця