В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Мені не відомо, чи погодився Мартін на пропозицію пана коменданта, чи ні, але гадаю, що все ж таки погодився, тому що досі живий і тому що наш місцевий Господь Бог досі зацікавлений, принаймні на цю мить, у тому, щоб Давид не помер. Мартіна навіть забезпечили папером і письмовим приладдям, що лежить у його камері, мабуть, для того, щоб наш товариш переписав шедеври пана коменданта і той зміг у такий спосіб зійти на вершину літературного Олімпу й зазнати тої письменницької слави, якої він так жадає. Я, щиро кажучи, не знаю, що й думати. Мені здається, що бідолаха Мартін у його теперішньому стані не здатен переписати навіть табличку множення. Більшу частину часу він мордується в пеклі, яке створив у власній голові і в якому горе й докори сумління поїдають його живцем. Утім, я лише лікар-терапевт, і не мені ставити йому діагноз…
7
Історія, яку розповів добрий лікар, неабияк зацікавила Ферміна. Не зраджуючи своїй вічній схильності вплутуватися в пропащі справи, він вирішив провести власне розслідування, щоб дізнатися більше подробиць про Мартіна, а також принагідно обміркувати ідею втечі via mortis[35] у стилі Александра Дюма. Що довше Фермін роздумував над цим, то більше переконувався в тому, що В’язень Неба, принаймні щодо цього плану, був не таким божевільним, як усім уявлялося. Під час прогулянки на подвір’ї Фермін за першої-ліпшої нагоди підходив до Мартіна й намагався завести розмову.
– Ферміне, мені вже починає здаватися, що ми з вами наче молодята. Ви не відпускаєте мене від себе ні на крок.
– Прошу вибачити, сеньйоре Мартін, але мене страшенно бентежить одна річ.
– І що ж вас так сильно бентежить?
– Бачте, щиро кажучи, я не можу втямити, як ви, така достойна людина, згодилися допомагати нашому коменданту, цій протухлій чванькуватій фрикадельці, в його намаганнях шахрайством пролізти в класики літератури.
– А ви, я бачу, не збираєтеся ходити околяса. Схоже, у цих стінах таємниць не існує.
– Річ у тому, що я нюхом чую, де йдеться про всякі підступні каверзи й інші детективні оборудки.
– Тоді ви мали б знати, що я не «достойна людина», а кримінальний злочинець.
– Це тільки суддя так вирішив.
– І цілий легіон свідків під присягою.
– Підкуплених старим негідником нікчем, яким аж животи поскручувало від заздрості.
– Скажіть-но, Ферміне, а є щось, чого ви не знаєте?
– Море всього. Але останніми днями в моїй голові засіло одне запитання: навіщо ви погодилися співпрацювати з тим пихатим кретином? Люди такі, як він, – це гангрена нашої країни.
– Люди такі, як він, трапляються всюди, Ферміне. Іспанія не має на них патенту.
– Але тільки в Іспанії до них ставляться з повагою.
– Не поспішайте з висновками. Пан комендант – особистість набагато складніша, ніж може здатися за всією цією комедією. Почати б із того, що цей «пихатий кретин», як ви зволили висловитися, – людина дуже впливова.
– Бог, за його словами.
– Може, й справді Бог, у цьому нашому пеклі.
Фермін зморщив ніс. Йому не подобалося те, що він чув. Видавалося, ніби Мартін ледве не смакує гірке вино своєї поразки.
– Він вам погрожував? У цьому річ? Але що він вам може заподіяти, гірше за все це?
– Мені – нічого, хіба тільки розсмішити. Але іншим, тим, що на волі, може вчинити чимало шкоди.
Фермін надовго замовк.
– Пробачте мені, сеньйоре Мартін. Я не хотів вас образити. Я не зважив на цю обставину.
– Ви мене нічим не образили, Ферміне. Навпаки. Мені здається, що ви виявили неабияку шляхетність, перейнявшись так моїми справами. Ваша порядність робить шану вам, а не мені.
– Це все через цю сеньйориту, еге ж? Ізабеллу?
– Сеньйору.
– Я не знав, що ви одружений.
– А я й не одружений. Ізабелла – не моя дружина. І не моя коханка, якщо ви про це подумали.
Фермін промовчав. Йому не хотілося ставити під сумнів слова письменника, але досить було почути, як той говорив про неї, щоб відкинути всі сумніви: цю сеньйориту, чи все ж сеньйору, бідолашний Мартін любить дужче за все на світі. Фермін підозрював, що думка про Ізабеллу – це єдине, що не давало письменникові померти в цьому страхітливому місці. Але найсумнішим було те, що сам він цього, схоже, не усвідомлював.
– Ізабелла та її чоловік тримають невеличку книгарню, і це місце мало для мене змалечку особливе значення. Пан комендант сказав: якщо я відмовлюся, він подбає, щоб їх звинуватили в продажі забороненої літератури, крамницю конфіскували, обох кинули до в’язниці й відібрали сина, якому не минув ще й третій рік.
– Але ж і сучий син, – пробурмотів Фермін.
– Ні, Ферміне, – сказав письменник. – Це не ваша війна, а моя. Нічого іншого я й не заслуговую за все те, що скоїв.
– Але ж ви нічого не скоїли!
– Ви мене не знаєте, Ферміне. І нехай воно так і лишиться. А вам краще зосередитися на тому, як звідси втекти.
– Це друге, про що я хотів вас запитати. Наскільки я зрозумів, ви розробляєте експериментальний метод, як ушитися з цієї дупи. Якщо вам потрібен піддослідний кролик, хай і охлялий, зате сповнений ентузіазму, можете на мене розраховувати.
Мартін замислено глянув на нього.
– Ви читали Дюма?
– Від дошки до дошки.
– Атож, ви справляєте враження книголюба. Отже, швидко збагнете мій задум. Слухайте уважно.
8
Минуло півроку відтоді, як Фермін потрапив до в’язниці, коли сталося кілька подій, що суттєво змінили його усталений на ту мить лад життя. Перша була пов’язана з тим, що на той час уряд іще вірив, що Гітлер, Муссоліні й компанія виграють Другу світову війну і незабаром уся Європа буде такого самого кольору, як підштаники генералісимуса. Як наслідок, діяльність несамовитої та знахабнілої від безкарності орди катів, донощиків і політкомісарів, які тільки нещодавно перекинулися до франкістів, призвела до того, що число ув’язнених, затриманих, тих, хто перебував під судом, і тих, хто ось-ось мав зникнути навіки, досягло астрономічних значень.
Тюрми не могли впоратися з таким напливом, і військове командування наказало їхньому керівництву подвоїти чи навіть потроїти кількість в’язнів, щоб умістити хоча б частину того моря арештованих, що затопило спустошену й зубожілу Барселону. Виконуючи цей
