Читець - Бернхард Шлінк

— А може бути таке, що ви кажете «знали» там, де ви хіба що могли припускати, і «гадаю» там, де ви просто вигадуєте?

Адвокат похитав головою, немов із гірким жалем уже слухав її ствердну відповідь.

— Чи правда, що всі ваші підопічні, коли набридали вам, поверталися з наступною партією в Аушвіц?

Ганна не відповіла.

— То був ваш окремий, ваш особистий добір, правда? Ви вже не хотіли їх бачити і тепер прагнете прикритися тим, що начебто виробляли всі. Але ж…

— О Господи! — Донька, що, давши свої свідчення, сиділа поміж публіки, сплеснула руками перед обличчям. — Як я могла забути!

Голова суду запитав її, чи хоче вона доповнити свої свідчення. А вона навіть не чекала, поки її покличуть наперед. Підвелася й говорила зі свого місця серед публіки:

— Атож, вона мала любок, завжди якусь молоденьку, кволу, тендітну дівчину, брала їх під свою опіку і дбала, щоб вони не працювали, давала їм найкраще місце, краще піклувалася і краще годувала їх, а ввечері забирала до себе. Ті дівчата не мали права розповідати, що там діялось вечорами, і ми думали, ніби вона… тим паче, що всі вони потрапляли до партій на Аушвіц, ніби вона втішалася ними, а потім пересичувалась. А насправді було не так, якось одна з них заговорила, і ми дізналися, що дівчата читали їй уголос, вечір у вечір. Це було краще, ніж якби вони… атож, краще, ніж якби вони, знесилівши, вмерли на тому будівництві, я, певне, думала, що так краще, інакше не забула б цього ніколи. Та, чи було це краще.

Вона сіла.

Ганна обернулась і глянула на мене. Її погляд одразу знайшов мене, тож я здогадався, що вона знала увесь час про мою присутність. Ганна, дивилась мені просто у вічі. Її погляд ні про що не просив, нічого не благав, ні в чому не запевняв і нічого не обіцяв. Вона просто дивилась. Я побачив, яка вона напружена й виснажена. Мала синці під очима, а на кожній щоці згори вниз прорізалася зморшка, якої давніше не було, ще не глибока, та однаково схожа на рубець. Я почервонів під її поглядом, і вона відвернулася, знову почала дивитись на суддів.

Голова суду запитав адвоката, що запитував Ганну, чи є в нього інші запитання до підсудної. Той захотів дізнатися про це в Ганниного адвоката. Запитай її, думав я. Запитай її, чи вона тому обирала кволих і тендітних дівчат, що інакше вони б не витримали роботи на будівництві, що інакше їх відвезли б із наступною партією в Аушвіц, і тому бодай останній місяць життя вона робила стерпним для них. Скажи їм про це, Ганно. Скажи, що хотіла полегшити їм останній місяць життя. Що саме це було причиною, чому ти обирала тендітних і кволих. Що не було й не могло бути ніякої іншої причини. Та адвокат ні про що не запитував Ганну, а сама вона мовчала.

8

Німецький переклад книжки, яку написала донька про своє табірне життя, опублікували тільки після процесу. Щоправда, на процесі вже був рукопис, але читати його давали лиш учасникам процесу. Я був змушений читати ту книжку англійською мовою, і ця праця була мені тоді ще тяжка і незвична. Чужа, ще не опанована мова, з якою доводиться воювати, завжди становить своєрідну суміш дистанції і близькості. Можна докладно опрацювати книжку і все-таки не засвоїти її. Вона лишається не менш чужою, ніж мова.

Через багато років я перечитав її і збагнув, що дистанцію створює сама книжка. Вона не запрошує до ототожнення й не пробуджує симпатій ані до матері, ані до доньки, ані до тих жінок, з якими вони обидві поділяли долю в різних таборах, а зрештою в Аушвіці та під Краковом. Старости бараків, наглядачки та охоронці набували певних рис і контурів тільки внаслідок свого ставлення до в’язнів, що могло бути або кращим, або гіршим. У книжці відчувається дух заніміння, що його я вже намагався описати. Та навіть у тому занімінні донька не втратила спроможності реєструвати й аналізувати. І вона нічим не занапастила книжку — ані співчуттям до самої себе, ані усвідомленням, що вона вибралася, вижила і табірні роки не тільки зміцнили її, а й посприяли формуванню літературного таланту. Вона писала про себе і свою розважливу, як на її юні літа, й пронозувату поведінку з тією самою тверезістю та ясністю, з якою писала про все інше.

Ганна не постає в тій книжці ані під своїм ім’ям, ані так, щоб її можна було впізнати та ідентифікувати. Інколи мені здавалося, начебто я впізнаю її в одній наглядачці, що, як написано, була молода, гарна й вирізнялася сумлінністю виконання своїх обов’язків, але певності я не мав. Коли я дивився на решту підсудних, то тільки Ганна могла бути тією зображеною в книжці наглядачкою. Та були й інші наглядачки. В одному таборі донька знала наглядачку, яку називали «Кобилою»; вона теж була молода, гарна і працьовита, але жорстока й нестримана. З нею донька порівнювала оту наглядачку з останнього табору. А може, не тільки вона робила такі порівняння. Може, й Ганна знала про ту наглядачку, пам’ятала про неї і тому була така вражена, коли я порівняв її з конем?

Табір під Краковом був для матері та доньки останньою зупинкою перед Аушвіцом. Цей табір забезпечував певну полегкість: праця була тяжка, але легша, годували краще, жінки спали по шестеро в одній кімнаті, а не сотня в одному бараку. Й було тепліше: жінкам по дорозі з заводу в табір дозволяли збирати ріща. Гнітив, щоправда, страх перед добором. Але й він був не такий сильний, як в Аушвіці. Щомісяця відправляли шістдесят жінок, шістдесят десь із тисячі двохсот, отож був шанс прожити двадцять місяців, якщо людина мала лише пересічну силу, але завжди можна було сподіватися, що ти сильніший за пересічну людину. Крім того, можна було й сподіватися, що війна закінчиться швидше, ніж через двадцять місяців.

Біда почалася, коли табір закрили і в’язнів відправили на захід. Була зима, падав сніг, а одяг, у якому жінки замерзали на заводі, бодай трохи латавши його в таборі, був украй поганеньким, а ще гіршим було взуття, часто ганчір’я або газети, зв’язані так, щоб триматися купи, коли людина стоїть або ходить, але не так міцно, що витримати довгий перехід через сніги і кригу. Але жінки не просто