Читець - Бернхард Шлінк
Інколи Ганна начебто досягала невеличкого успіху. Пригадую її допит із приводу добору в таборі. Решта звинувачених заперечували, що коли-небудь мали якусь причетність до того добору. Ганна охоче призналася, що брала в ньому участь, проте не одна, а як і решта й разом із рештою, тому голова суду подумав, що на неї можна натиснути.
— Як відбувався добір?
Ганна розповіла, що наглядачки домовились між собою, щоб із кожної з шести однакових за розмірами табірних зон виділяти по десять в’язнів, отож разом шістдесят, проте, залежно від рівня захворюваності в тій або іншій зоні, ці цифри могли коливатися, зрештою всі чергові наглядачки спільно вирішували, кого слід відправити.
— Ніхто з вас не відмовлявся, ви всі вирішували разом?
— Так.
— А хіба ви не знали, що посилаєте в’язнів на смерть?
— Ні, але ж надходили нові, і старі мали звільнити для них місце.
— Отож, прагнучи звільнити місце, ви казали: «Тебе, тебе і тебе треба послати назад і заподіяти вам смерть?»
Ганна не зрозуміла, про що голова суду хотів запитати її цим реченням.
— Я… тобто… А ви що робили б тоді? — Ганна запитувала цілком серйозно. Вона не знала, що іншого вона мала робити тоді і чи взагалі можна було робити щось інше, й тому хотіла, щоб саме голова суду, який, здається, знав усе, відповів, що він робив би в тій ситуації.
На якусь мить запала тиша. В німецькому кримінальному судочинстві підсудний ніколи не ставить запитань суддям. Він повинен, він не може обминати запитання або уникати їх, висловлюючи якісь докори, відповідаючи на запитання запитанням. Це всім було ясно, навіть голові суду, і я зрозумів тепер, чому він, хитруючи, вдавав роздратованість: то була його маска. Сховавшись під нею, він міг виграти трохи часу і знайти відповідь. Але небагато: що довше він мовчав, то більше зростали напруга і чекання, то кращою мала бути відповідь.
— Є речі, до яких людина просто не повинна братись і від яких людина, якщо не йдеться про саме її життя, повинна відмовлятися.
Мабуть, цих слів вистачило б, якби, проказуючи їх, він говорив про Ганну, а то і про самого себе. А балачки про те, що треба і чого не можна робити, і те, якою може бути плата за відмову, аж ніяк не відповідали серйозності Ганниного запитання. Ганна хотіла знати, що конкретно вона мала б робити у тій ситуації, а не чути повчання, мовляв, є речі, яких людина не робить. Відповідь судді видалась безпорадною й жалюгідною. Це зрозуміли всі. Люди відповіли розчарованими зітханнями й зачудовано подивились на Ганну, що певною мірою виграла словесний поєдинок. А сама вона поринула в роздуми.
— Отже, я… я не… не повинна була зголошуватись, коли працювала в Сименса?
То було запитання не до судді. Вона говорила сама з собою, вагаючись, запитувала себе, бо ще ніколи не ставила собі такого запитання й сумнівалася, чи слушне воно, не знала, чи є на нього відповідь.
7
Наполегливість, із якою заперечувала Ганна, дратувала суддю, але готовність, із якою вона зізнавалася, не менше дратувала й решту підсудних. Для ‘їхнього захисту, а також для захисту самої Ганни така поведінка була згубна.
Власне, характер свідчень був сприятливим для підсудних. Доказами на користь першого головного пункту звинувачень були тільки свідчення матері й доньки, що вижили, та доньчина книжка. Добрий адвокат, не зачіпаючи суті свідчень матері й доньки, міг би цілком вірогідно заперечити, що саме ці підсудні здійснювали добір. Адже твердження свідків були неточні й не могли бути точними; крім того, був ще комендант, охоронці, інші наглядачки, існувала ієрархія функцій і наказів, з якою в’язні стикалися тільки почасти, а отже, тільки почасти могли розповісти про неї. Так само і з другим пунктом звинувачення. Мати й донька були замкнені в церкві й нічого не могли сказати про те, що діялося за її стінами. Підсудні, щоправда, не могли стверджувати, буцімто їх не було там. Інші свідки, що тоді жили в селі, розмовляли з ними й пам’ятали їх. Але ці інші свідки мали стерегтися, щоб і їм не кинули закид, мовляв, вони самі могли врятувати в’язнів. Якщо там були тільки звинувачені, то хіба не могли селяни впоратися з кількома жінками й самі відкрити двері церкви? Хіба не мали вони теж дотримуватись тієї самої лінії захисту, що й підсудні, які — а також і вони, свідки, — начебто діяли під примусом, що правив за пом’якшувальну обставину? Скажімо, запевняти, мовляв, скорившись силі або наказові охоронців, що все-таки не розбіглись і далі керували наглядачками, вони якийсь час були відсутні, наприклад несли пораненого в лазарет, а потім одразу повернулися.
Коли адвокати решти підсудних помітили, що така стратегія розбивається об добровільні зізнання Ганни, вони вхопилися за іншу стратегію, намагаючись скористатися тими зізнаннями, щоб звинуватити Ганну і зменшити тягар звинувачень для решти підсудних. Адвокати взялися до діла з суто професійної дистанції. Решта підсудних допомагали їм обуреними запереченнями.
— Ви сказали, ви знали, що посилаєте в’язнів на смерть, — але ж це стосується тільки вас, хіба не так? Звідки ви могли знати, що саме знають ваші колеги? Може, то тільки ваші припущення і, зрештою, ви не знали напевне, правда? — звернувся до Ганни адвокат котроїсь підсудної.
— Але ж усі ми знали…
— «Ми», «усі ми», — мабуть, це простіше вимовити, ніж казати «я», «тільки я»? А чи правда, що ви, тільки ви, мали в таборі своїх підопічних, певне, молоденьких дівчат, якийсь час одну, а потім уже іншу?
Ганна завагалася.
— Гадаю, я була не єдина, що…
— Падло ти брехливе! То були твої любки, твої, тільки
